У дворі вже вартувала Жучка. Вона ступила кілька кроків назустріч Олександрові Івановичу, привітно помахала хвостом і, прихиляючи сором'язливо до землі голову, провела його до дверей.
З приміщення біг Вася сповістити батькові новину:
— Татку! До нас косі прийшли...
Олександр Іванович підхопив сина на руки, поцілував у чоло й міцно притиснув до своєї щоки. Малий охопив рученятами його шию і, зазираючи батькові в вічі, допитувався:
— Ти поїдеш? На косі поїдеш?
Ніна Олександрівна малювала вугіллям новий ескіз на полотні. Почувши кроки чоловіка, вона вийшла з-за мольберта. Олександра Івановича вона зустріла так, немовби між ними нічого не сталося минулої ночі.
— Ах, яка неприємність — тебе знову викликають, Сашуню!.. Може, перше поїси, відпочинеш або поїдеш завтра? — заклопоталась вона стурбовано.
— Треба зараз їхати, — сумно відповів Олександр Іванович, ще раз поцілував Васю в щоку й обережно опустив на підлогу.
— Як мати? — спитав він, аби щось сказати до дружини.
— Нічого, відпочиває зараз... Та ти поїж хоч трохи! Я зараз принесу...
Олександр Іванович заперечливо мотнув головою:
— Ніколи.
— Хіба ти послухаєш коли!.. — тихо зітхнула Ніна Олександрівна.
— Покатай мене на косі! Покатай, татку!.. — ніжно просив Вася, аж схилив набік голівку.
— Потім, синочку, потім.
Олександр Іванович похапливо погладив Васю по голові й, щоб не піддаватися спокусі затриматися ще трохи з сином, мерщій побіг до амбулаторії по акушерську сакву.
Олександр Іванович не мав ні хисту, ні нахилу їздити верхи, але тут, в Узбекистані, де колгоспи ще не могли запропонувати лікареві вигіднішого транспорту, йому не раз уже доводилось сідати на коня. Не їхати ж до хворого на гарбі цілий день, скарлючившись, як мавпа в клітці!.. Щоб мчати верхи, мов на крилах, як то наснилось йому уві сні, було ще далеко, та принаймні він не хапався вже рукою за сідло, коли кінь починав бігти, а сяк-так навчився підстрибувати на стременах у такт коневі. Проте коли вони рушили риссю через кишлак, парубок, що їхав з чемності позаду, не міг стримати здивованої усмішки, дивлячись, як лікар кривобоко теліпається на сідлі. Йому не вкладалося в голові, як то, вміючи лікувати людей, не вміти добре їздити на звичайному коні?..
Коло мусульманського цвинтаря, що одною стороною розкинувся неподалеку дороги, кінь під Олександром Івановичем стишив ходу, скоса зиркаючи на низькі надгробки. Ці маленькі кам'яні стовпці, опуклі вгорі, посхилялися в різні сторони, і здавалося, що то скам'янілі голови мерців у чалмах видираються з осоружної їм землі, а між ними де-не-де, як жарини, доцвітали дикі червоні тюльпани.
На Олександра Івановича вигляд цвинтарів завжди наганяв тугу, і він, щоб поминути швидше це місце акумульованої печалі, смиконув коня. Кінь шарахнувся злякано вбік. Та коли парубок позаду коротко свиснув і крикнув на нього по-узбецькому, кінь одразу заспокоївся й побіг риссю, не звертаючи більше уваги на останні поодинокі могилки.
Обабіч дороги простяглися бавовникові плантації. Припорошені дорожньою курявою кущі бавовнику подекуди починали вже квітнути, і жовті простенькі квіти, як метелики, мигтіли між листям.
То тут, то там між рівними рядами кущів видно було зігнуті спини дехканів. Вони розрівнювали рівчаки, що заливались водою, виполювали бур'ян і нищили шкідників. Віддалік, сховавшись до половини в зелені бавовнику, попихкував трактор.
Ця сірувата земля, така мертва коло цвинтаря, тут, зрошена ариковою водою, буйно родила. Але з ранньої весни й до пізньої осені вона щодня потребувала впертої праці людей і машин. Навіть узимку, якщо зима випадала без снігу, на полях точилась робота — то прокопували нові арики й чистили старі. Нині заходила гаряча пора, і всі люди були на роботі. Геть до самого кінця дорога, аж поки не під'їхали до кишлаку, де був колгосп "Комінтерн", ніхто не трапився їм на путі.
Поки Олександр Іванович обтрушувався, парубок, узявши в одну руку повіддя обох коней, другою міцно грюкав у хвіртку з віконечком.
— Ібрагіме! Ге, Ібрагіме! — гукав він у двір.
— Там що — зачинено чи собака злий? — спитав Олександр Іванович, якому вже не терпілося скоріше оглянути породіллю.
— Собаки нема... В кибитці є жінка, — відповів неохоче парубок і знову енергійно застукав у хвіртку: — Ге, Ібрагіме!..
— Так чого ж ми стоїмо? — здивувався Олександр Іванович. — Веди!
— Не можна: закон такий. Треба, щоб сам господар провів.
Тим часом хвіртка рипнула, і перед ними з'явився стрункий, вродливий чоловік у гарному, підперезаному хусткою чапані й чемно запросив заходити. Це і був господар, колгоспний рахівник. Його немолоде вже лице привітно всміхалося. Ані страху, ані тривоги не вчитав у ньому Олександр Іванович і подумав, що все закінчилося добре й без нього.
— Породила? — спитав він, вітаючись. Обличчя господаря потьмарніло.
— Ні. Тяжко мучиться...
Олександр Іванович поспішив до кибитки.
У третій, дальній, кімнаті голосно стогнала жінка. Хоч коло стіни й стояло чисте застелене ліжко, проте жінка сиділа навпочіпки на підлозі, а коло неї так само навпочіпки поралась маленька зморщена бабця. Тільки-но лікар зайшов до покою, бабця метко підвелась і, затуляючи перед чужим чоловіком рукою лице, як мишка, тихо шаснула геть. Стрункий господар нерішуче спинився на порозі, не насмілюючись зайти до кімнати. Породілля відкинула голову і з нестерпного болю ламала пальці на руках. Коли лікар, натягаючи на себе білий халат, звелів їй перейти на ліжко, вона неохоче, спроквола скорилася.
Олександр Іванович відслонив сорочку і, глянувши на витягнуту впоперек опуклість живота, потемнів на виду.
— Поперечне становище?!
Він зосереджено обмацав з боків опуклість і з кожним дотиком своїх пучок до напнутої шкіри живота стверджував тяжкий здогад.
Зітхнувши, він почав приставляти в різних місцях живота дерев'яну пащу гінекологічного стетоскопа і трохи вище від випнутого пупка почув приглушене калатання дитячого серця. "Дитина ще жива, — промовив він сам до себе, — але становище її таки, видимо, поперечне..."
— Води одійшли? — спитав він, не обертаючись, чоловіка.
— Су? * — не зрозумів гаразд чоловік і шмигнув надвір питатись парубка за перекладача. Та коли Олександр Іванович відійшов від ліжка й, натягуючи на руку тонку гумову рукавичку, випадково глянув додолу — вогка, нещодавно витерта пляма на підлозі, де перше сиділа жінка, сказала йому все. Води одійшли... В цьому стані породілля сама не може породити...