Такого випадку ще не траплялося в його практиці. Коли він був студентом, йому випало одного разу бачити в клініці пологи з поперечним становищем дитини, але там вагітну ще заздалегідь було покладено до стаціонару, все було напоготові, і лікар-акушер, розірвавши вчасно плідний міхур з водами, під глибоким наркозом породіллі вправно повернув немовля на ніжку й за кілька хвилин, як штукар, продемонстрував перед практикантами-студентами легко народжену далі дитину... Але то було в клінічних умовах, а тут...
* С у (узб.) — вода.
"А я ще хотів Таскіру послати!..." — промайнуло йому пізнім докором, і він почав швидко протирати спиртом тонку, лискучу рукавичку.
З порога тихо озвався господар-рахівник:
— Кип'яченої води? Є кип'ячена вода.
— Котрі пологи? — замість відповіді спитав Олександр Іванович, нахиляючись до породіллі.
— П'яті, — сказав з порога господар.
І це підпирало діагаоз: поперечне становище дитини буває здебільшого в багатоплідних жінок. А коли він приступив до внутрішнього обслідування і його пучки натрапили одразу ж — уже в піхвах — на крихітну, слизьку долоню випалої з уразу дитячої ручки, для нього вже не лишилось ніякого сумніву...
Становище було дуже загрозливе... Над життям матері і її ненародженої дитини зависла страшна небезпека. Треба було діяти. Олександр Іванович одвернувся до дверей.
— Коли?.. — Йому забракло слів, і він нервово показав рукою на широку пляму долі. — Оце, оце — коли?
Господар притьмом зник кудись і за хвилину кричав на бігу з другої кімнати:
— Одна година... — І з порога повторив тихо: — Десь годину тому...
Олександр Іванович насупився. Води одійшли годину тому. Та чи ж годину? А може, й більше?.. Так чи так, випадок треба розцінювати як задавнений. Рада одна: або кесарів розтин у лікарні, або самому зважитись повернути плід на ніжку. Та це був би ризик. Великий ризик! Укорочені від довгих марних переймів, донікуди витончені по боках, кволі стінки уразу можуть не витримати нового тиску під час такого крутого повороту плоду. Тоді — розрив уразу, страшна кровотеча, ехіїїю *, смерть...
Олександр Іванович на мить уявив собі кисле обличчя районного акушера-гінеколога Гринкевича, його високо підведені над окулярами брови й тягучий голос: "Знаєте, колего, е-е-е... Я б на вашому місці не йшов на такий ризик. Така патологія, тим більше, е-е-е, в умовах кибитки!.. Навіщо вам зайва смертність у звітах! Направили б її до нас — і з пліч вагу геть..."
"Exitus (лат.) — кінець.
"Справді, — стрепенувся Олександр Іванович, — направлю її до лікарні. Лікар сільської дільниці не повинен брати на себе відповідальності, коли наявно має таку ускладнену патологію. Навіщо важити своєю репутацією, підставляти своє ім'я під шушукання позаочі заздрісних колег, що шгатітимугь: "Поліз не в свою царину, са-мовпевнений верхогляд, і угробив жінку, а в лікарні її врятувала б кваліфікована акушерська допомога!.." До того ж, — похопився він, — нема при собі й наркозу, який конче радять застосовувати авторитети, коли йдеться про таку маніпуляцію".
Олександр Іванович повернувся до господаря, щоб сказати йому свій висновок і порадити мерщій шукати автомашину. Та коли він глянув на його обличчя, він запнувся на слові. Стільки тривоги й тріпотливої віри в нього, лікаря, в лікаря, який кінець кінцем врятує його бідну жінку, було в напруженому погляді тих чорних очей господаря, спрямованих на нього, що тільки тепер Олександр Іванович зрозумів: та усмішка на обличчі господаря, коли він запрошував до приміщення, була лиш силувана узбецька чемність, яку над усе ставить звичай гостинності. І знову Олександр Іванович завагався. Шукати автомашину! Де її знайдуть у цю пору, коли всі машини на роботі? Та й чи є в таку пізню годину в лікарні Гринкевич? А може, доведеться шукати ще й його... А час іде — і небезпека зростає. Мине ще година, півтори, і розрив стане неминучий...
Нова потужна хвиля переймів підкинула жінку на ліжку. Вона несамовито скрикнула й простягла, волаючи, до лікаря руки.
І Олександр Іванович зважився.
— Теплої води! Мила! Швидко!.. Покласти породіллю впоперек ліжка!.. Підтримуйте їй плечі й голову! — суворо кидав він накази, як командир під час штурму, очманілому господареві й маленькій бабці, що знову виринула в кімнаті.
Олександр Іванович ще раз нашвидку помацав випертий вгору жіночий живіт, шепочучи сам до себе:
— Позиція друга, передня... Нижній сегмент уразу, здається, ще не дуже розтягнутий... Все! Ризикуємо!
Він густо змастив йодом оголену по лікоть руку й глибоко увібрав у груди повітря.
На хвилину породілля замовкла і в кімнаті стало напружено тихо.
Обережно просуваючи вздовж випалої дитячої ручки свої зведені докупи пальці, він намацав плече, далі огруддя і спинився. Штовхнув злегка двома пучками слизьке тільце, і воно подалось назад. "Рухливість плоду ще не зовсім втрачено, — задоволено подумав він і посунув пальці далі. Жінка застогнала. Під пучками Олександра Івановича ритмічно запульсувала пуповина.
"Є пульсація! Дитина жива! Сміливіш, Олександре!.."
Жінка бентежно заворушилась і, вигинаючись від болю, закричала.
Намагаючись не чути того нестямного крику, що потрясав, здавалось, усе приміщення, він прудко дістався до крихітної стопи й ухопив її в суглобі середнім і вказівним пальцями. Тепер — усе на терези! Або рятунок, або... Він передихнув і підвів голову. Просто на нього був устромлений кричущий погляд вирячених очей. Породілля з жахом дивилась на лікаря, — в його руках коливались її життя і смерть.
— Потерпи! Поґерпи трохи! — лагідно проказав він до неї і — потягнув далі ніжку.
Нелюдський крик перетнув повітря. Обличчя господаря пополотніло. Поруч нього дрібно тряслася бабця. Дихання Олександрові Івановичу спинилось. "Розрив?.. Ні, рука в уразі не відчуває цього. Просто — великий біль. Без наркозу ж бо!.. Так не барись же! Мерщій!" І вже не зважаючи на крики й шамотню, він рішучіш потягнув ніжку, воднораз підштовхуючи зовнішньою рукою догори тверду опуклість живота. Гострим поглядом він пробіг нерівною поверхнею випнутого черева, шукаючи в його конфігурації грізного обрису пісочного годинника, цієї зовнішньої ознаки розриву уразу. Та ні, опуклість на животі набирає нормального подовжнього вигляду. Розриву нема! Ще трохи і...