Тепер ти розумієш, з якою охотою я взяла призначення на Далекий Схід і поїхала з Києва світ за очі?
Мені хочеться, щоб ти добре зрозумів мене і ні на мить не подумав, ніби я прагну неможливого, силкуюсь повернути те, чому нема вороття. Я знаю, що ти одружений, маєш дитину, і, повір мені, ні в якому разі, найменшою мірою я не хочу будь-коли порушити спокій твоєї родини. Мені просто радісно знати, що ти живеш, "на зтой ты планете...". Моє почуття до тебе зовсім інше. Як у тій пісні, що її колись співала я тобі в Переяславі, не задумуючись над словами:
Будь щасливий із тією, котру ти кохаєш, Л над мене вірнішої на світі не знайдеш. Буду Бога я просити, щоб ти був щасливий, Чи зі мною, чи з другою — повік мені милий.
Далі був підпис і коротке post scriptum: Якщо тобі заманеться коли-небудь написати мені, пиши на таку адресу...
Але адреси Олександр Іванович не прочитав. Він стояв, опустивши листа, і, не мигаючи, дивився перед себе. Уже проїхало пою нього і спинилось неподалеку кілька машин, на які поквапно лізли люди, але він не бачив ні машин, ні людей. Вся його заціпеніла постать була як спаралізована, і тільки губи тихо шепотіли:
— Марусю, Марусю!..
Його повернув до дійсності оклик знайомого шофера зМТС:
— Олександре Івановичу! Докторе! Сідайте, підвезу.
Олександр Іванович стенувся, як уві сні, потер рукою чоло, сховав листа і повагом вліз крізь відчинені дверцята до шоферської кабіни.
Балакучий шофер скаржився, що не дістав у районі якихось запчастин, розповів про смішний випадок на фронті, сказав, що сьогодні приїздив до МТС другий секретар райкому, розпікав за щось директора і погрожував строгачем. Олександр Іванович мовчки кивав головою, удаючи, ніби він чує все, аби тільки шофер не змушував його говорити. Лист від Марусі так збентежив його, розворушив нараз стільки спогадів і думок, що Олександр Іванович не міг далі самостійно мислити. Думки самі, поза його волею, виринали й зникали, а він тільки споглядав їх. Ось промайнув перед ним цинік композитор, якого він ніколи не знав, і поруч композитора стоїть не Маруся, а Ніна з палітрою і пензлями. "Цілком відповідна пара", — зауважив сам собі, як сторонній, Олександр Іванович без іронії і без ревнощів. Ось перед ним замиготіли, як із старого фільму, кілька затемнених кадрів, — його виїзд із Переяслава в Москву, і десь поза екраном чути тужливий голос Марусі:
Чом ти мене, моя мамо, Рано не збудила, Як отії чумаченьки З села виїздили?
Якийсь голос для чогось назвав Олександрові Івановичу Нехлюдова з "Воскресіння" Толстого і Катюшу Маслову, і Олександр Іванович кволо заперечує: "Нічого спільного, ніякий я не Нехлюдов, і Маруся зовсім не подібна на Катюшу..." Але його не слухають і дорікають: "Кинути таку хорошу дівчину! Проміняти зозулю на яструба!.." І Олександрові Івановичу нема чим заперечити. А голос не вгамовується, лізе в саму душу: "Маруся і в ролі мачухи була б для твого Васі в сто разів краща за Ніну-матір..." Олександр Іванович не тільки не сперечається більше, він уже погоджується, навіть робить логічний висновок: "Тоді чого ж вагатись? Навіщо далі мучити самого себе? Сьогодні ж написати листа, порозумітися, екстрено взяти відпустку й поїхати до неї... І враз розв'яжеться все: буде виправлена давня кривда Марусі, і кінчиться нікому не потрібна тягуча безвихідь з Ніною..." Але Олександрові Івановичу чуються сумні Ма-русині слова: "Моє почуття до тебе зовсім інше... найменшою мірою я не хочу порушити спокій твоєї родини..." І в цю мить розлючена Ніна тягне кудись від нього Васю, а хлоп'ятко пручається, простягає до батька рученята й кричить: "Тату! Татку мій! Я хочу з тобою..."
Олександр Іванович увесь здригнув, аж шофер здивовано повернув до нього голову:
— Ви, здається, і самі захворіли? Чи не малярія часом? У мене була позаторік, теж отак трусило.
— Ні, я просто дуже стомився, — тихо відповів Олександр Іванович, справді почуваючи страшенну втому.
Він узяв знову Марусиного листа, журно подивився востаннє на розмашисті рядки і, повернувшись до відчиненого вікна, поволі став рвати. Ще раз подивився на клаптики паперу, стиснув їх у кулаці і висунув далеко у вікно руку. Якусь хвилину кулак лишався затиснугий, потім пальці поволі розімкнулися, і струмина вітру підхопила білі клаптики й понесла їх далеко від траси. Олександр Іванович тихо зітхнув: "Хай думає, що лист не дійшов до мене. А тепер — швидше б повернутись додому й заснути. Спати й думати про Марусю..."
XX
Але вдома йому не довелось спочити.
Ще здалека він побачив коло лікарняної брами двох прив'язаних до дерева заїжджених коней і подумав: "Це по мене. Як не до речі!.."
Йому хотілося зараз відпочити на канапці, побавитись з Васею, нарешті, треба ж колись добре оглянути матір, а назустріч йому вже підвівся з землі парубок у військовій гімнастерці. Олександр Іванович знав його, бо навесні лікував від туберкульозного лімфаденіту. Він був з віддаленого колгоспу "Комінтерн", і Олександр Іванович сумно прикинув у думці, що виклик забере принаймні зо три години. "Послати хіба Таскіру? А в разі чого, можна буде навідатись до хворого й завтра..." — міркував Олександр Іванович, добираючи способу лишитися вдома, та парубок уже підійшов до нього.
— Докторе! Рахівникова жінка дуже кричить. Парубок нещодавно демобілізувався через хворобу з
армії і вмів говорити по-російському. —Хвора?
— Дитину родить.
Олександр Іванович насторожився: якщо узбек-дех-кан викликає лікаря на пологи, значить, справа кепська.
— Породила вже?
— Не може породити... Рахівник дуже просить — зроби, докторе, щоб вона породила.
Олександрові Івановичу стало ясно, що треба їхати саме йому. Щоправда, рахівник, як культурна людина, може, просто хоче, щоб його жінці була дана кваліфікована допомога, і, власне, там ніякої патології нема. Проте всім відомо, що на сто марних викликів, де могла б упоратись і сама фельдшериця або обійшлося б навіть без неї, один випадок може трапитись такий, коли треба негайної лікарської допомоги, коли йдеться про життя або смерть людини.
І Олександр Іванович більше вже не вагався.
— Зараз їдемо. Почекай, — сказав він парубкові й поспішив до брами.