Я не знаю, чи дійде цей лист до тебе, чи відгукнешся ти на нього, не знаю навіть, чи варто було писати тобі. Я почуваю тільки, що — мушу.
Я не писала й не могла писати тобі, коли ти вперше виїздив учитись до вузу й не попрощався зі мною; я поготів не могла написати тобі, коли ти якось приїхав до матері на кілька днів і навіть не зайшов до мене. А зараз мушу написати. Чому, для чого? — спитаєш ти, як питаю і я сама себе. Та хіба ж я знаюі От хочеться мені ще з Москви, де я ходила й думала: "Тут же десь і Сашко ходив, коли вчився", написати тобі, а сьогодні особливо кортить поговорити з тобою.
Зараз вечоріє. Кінець квітня. Десь на Переяславщині воює сіють, а тут налетіла після одлиги така пурга, що ні дальніх сопок не видно, ні близьких парників мого радгоспу. Надворі мете, казиться, шаленіє, а я ходоку по кімнаті й співаю. (Недарма мене колись у Переяславі прозвали співучою Марусею). Співаю тої стародавньої пісні, якої навчилась колись від баби і яку не раз жалісно виспівувала, як тебе не стало. Ось навмисне спишу тобі її слова, щоб пригадався тобі наш далекий Переяслав, ті блаженні часи, коли ми наївними підлітками бігали з тобою на Троїцький міст, на Лазанькову леваду, хочу, щоб ти знову почув, як шумить та верба на Броварках, під якою вперше, невміло й боязко, поцілував мене в щоку... Все, все щоб пригадає. Так вчуй отой мій спів через страшну відстань часу й простору, що лежить між нами:
Налетіли сірі гуси На став жирувати, Наїхали чумаченьки В село зимувати.
Жирували сірі гуси, Знялись, полетіли. Зимували чумаченьки, Знялись, поїхали.
"Чом ти мене, моя мамо,
Рано не збудила,
Як отії чумаченьки
З села виїздили?"
Тим я тебе, моя доню,
Рано не збудила,
Що твій чумак вперед пішов,
Щоб ти не тужила... "
Я співаю, і мені здається, що ти справді чуєш мене. Ти ж бо, як ото у вірші Щипачова, — "здесь, на зтой он планете, где, как известно, сходятся nymul" Шкода тільки, що наші шляхи воює ніколи не зійдуться... Навіть бодай би хоч для того, щоб — "зустрітися і знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть... " (Був такий романс колись на слова чи то Олеся, чи то якогось Вороного).
Кілька слів про себе, бо ти, мабуть, ніяк не можеш збагнути — яка нечиста сила занесла мене сюди, аж на край радянської землі. Ти знав мене тільки отою смиренною Марусею, що окила собі в Переяславі й нікуди не рипалась. Мені таки справді здавалось колись, що за Переяславом десь недалеко вже й край світу. Навіть їдучи до Києва вчитись, я мріяла мерщій повернутись назад із добутим знанням, щоб прислужитись тому ж таки Переяславу. Але моє покоління вже зрушило з насиджених місць, і ніяка сила не стримає його по прадідівських закутках у Переяславах та Хоролах. Сверблячка до руху й пізнання жене нас до великих культурних центрів, нас кличуть неосяжні простори Радянського Союзу, нас вабить Арктика й Антарктида, нам скоро тісно й нудно буде на нашій старій планеті, бо нас пориває вже в далекі зоряні світи. Певно ж, і ти подався в Узбекистан не по довгі карбованці, як кажуть на Далекому Сході, а з цікавішою метою. Ти теж зрушив, як і всі ми.
Так ось по дорозі в невідоме я приземлилася в тайговому радгоспі на північ від Совгавані. Хто я і що я? Скажу одверто: через Північний полюс ще не перелетіла, атома не розщепила, навіть яровизації пшениці не вигадала. У мене не ростуть у радгоспі на березах і модринах яблука й груші, як у Мічуріна, — задовольняюсь огірками, редискою і помідорами, та й то з парників. Одне слово, веду безконечну боротьбу з кліматом і тайгою. Чи задовольняє це мене! Безперечно, задовольняє. Адже кожна людина повинна визначити своє місце в житті, знайти ту ділянку, на якій можеш бути корисною іншим. Я знайшла її в агрономії, і це дає мені Грунт у житті, дає радість праці, відчуття по-трібності моєї праці й мене самої для людей. Може, скажеш, — малої Вузькі бажання, невисокі поривання, дрібні ділаї Хай і так. Я звичайна працівниця, а не "виняткова особа", обтяжена талантом і популярністю. То їм, талановитим і вславленим, треба клопотатись про місце в історії, а мені досить і мого скромного місця в нашому сьогодні. А втім, випало й мені "вскочити в історію " з одною "винятковою особою". Мушу признатись, що не тільки жадоба новизни, цікавої праці з засуканими рукавами й невситимого пізнання привели мене сюди. До цього спричинилось і дещо особисте.
Ще коли я була студенткою останнього курсу, мені здалося, що я знову покохала. Я пишу "здалося", бо після мого почуття до тебе я не припускала повторення чогось подібного. (І, мабуть, ніколи не уявляє, як я тебе кохала колись, Сашку) Після того, як моя дівоча гордість була так ображена, коли ти розірвав зі мною без усякої причини, не написавши мені навіть — чому, за що, я довго перебувала в тому стані внутрішньої закляклості, про який влучно сказано в "Євгенії Онєгіні":
ДЛЯ бедной Тани
Все были жребии равны...
I ось зненацька примхлива доля звела мене з одним композитором. Досить гарна зовнішність, гучна слава творця пісні, ім 'я, що раз у раз мелькало на афішах, у газетах та журналах, — ти уявляєш, ж це все вплинуло на недавню провінціалку та ще таку "співучу", як я Він видався мені чарівником, що відслонив для мене завісу в знадний світ мелодій і барв. Я навіть повірила йому, що помагаю творити своїми старовинними піснями, що я для нього — місток до народу, від якого одірвала його столична метушня...
Не криюсь, щось було в моєму зближенні з ним і від запізнілого бажання помститись тобі...
Минув рік, була саме гаряча пора державних іспитів, і я випадково дізналася, що в мого творця є, крім мене, ще "джерела натхнення" (це його власний вислів, яким він намагався виправдати звичайнісіньку розбещеність).
Я хотіла дитини, а мені підсовували грубі гроші на аборт, я прагнула мушки й трошки казки, а мені пропонували розпусту й цинізм. Від моїх переяславських марень не лишилось і сліду...
Я пішла від нього. Може, тому, що я вже зазнала в житті одної "зради99 і в мені виробився імунітет, як кажете ви, лікарі, я, на подив самій собі, легко пережила цю драму. Навіть, незважаючи на все, склала пристойно державні іспити. Мені тільки боляче було за музику й пісню. Я й досі не можу збагнути, як у таких брудних душах родяться такі прекрасні звуки! Чи все ж талант це щось більше й вище за його носія, щось незалежне від якості людини! Мені сумно, коли це так.