* Гамбузія — маленька рибка, батьківщина якої Італія. В СРСР гамбузію спеціально розводять у малярійних місцевостях, бо вона, охоче живлячись личинками малярійного комара, тим самим допомагає боротися з малярією.
— Алейкум селям, доктор!.. (' Алейкум селям (узб.) — відповідь на привітання: добрий день.)
"Яка слушна нагода, щоб поговорити про будинок породіль!" — подумав Олександр Іванович, але він ще не зважувався висувати питання про самозобов'язання колгоспу. Лише здалека натякнути б, так би мовити, — позондувати ґрунт, а там — видно буде. Він попросив слова й, звертаючись то до того, то до того члена правління, нагадав недавнє минуле, що вже скидалося на давнину.
— Всі тут пам'ятають, як не хотілось колись щепити віспу дітям, а тепер самі несуть дітей до докторхони, як тільки навесні починає цвісти урюк. А хіба не шкода було спочатку підставляти своїх дітей під уколи проти дифтерії? А тепер самі переконалися, що це треба робити, бо після тих страшних уколів діти перестали хворіти й вмирати від дифтерії.
Олександр Іванович помітив, що його уважно слухають, а дехто й ствердливо киває головою, і він, легко підбираючи прості, зрозумілі слова, казав далі:
— А як, було, огинались попервах люди, коли їм по кибитках, а то й у полі на роботі брали кров, щоб виявити тих, хто хоч і не захворів ще, та вже носив у своїй крові заразу малярії; а як випльовували нишком гіркі таблетки акрихіну, які їм раз у раз давали, щоб попередити малярію.
Дехто з присутніх ніяково усміхався, хтось голосно зареготав і штовхав ліктем свого сусіда, показуючи на Ра-хімбекова. Рахімбеков опустив очі й мовчки дивився в стіл.
— А тепер малярія відступила, ми виганяємо її з нашого кишлаку...
Скоро зайшла мова про малярію, цей навісний без-гак, що так дався взнаки мало не кожному дехканові, всі заворушились, пожвавішали, почулись схвальні вигуки. Бо таки, ніде правди діти, цей чудний, молодий орис-доктор подолав у кишлаку безгак! Навіть Рахімбеков — чи то тільки з чемності, чи щиро — прошипів у свої чорні, злегка посріблені звислі вуса:
— Яхші! * ('Яхші (узб.) — добре.)
— Все, до чого я досі закликав людей, усе, що ми робили, — виправдало себе далі, — сказав Олександр Іванович і перейшов до слизької теми про будинок породіль.
Щоправда, Рахімбеков насупився й уже не казав більше "яхші", та інші члени правління, немовби зачаровані попередніми лікаревими словами, співчутливо всміхалися й тепер і кивали на знак згоди.
І тоді Олександрові Івановичу раптом промайнуло на думці: "А чому б не спробувати поставити це питання на всю'широчінь тепер? Зараз же?.. Куй залізо, поки воно гаряче!" — І Олександр Іванович запропонував узяти колгоспові зобов'язання збудувати будинок породіль.
Обережний до всього нового, що завжди несе з собою стільки клопоту й турбот, а чи ж дасть користь — не знати ще, Рахімбеков сподівався й цього разу одбутись самими тільки розмовами, загальними, невиразними обіцянками. Слово — не папір: сказав та й забув. Печатки на ньому не відіб'єш!..
Та, саме знаючи це, Олександр Іванович запропонував тепер же, вліті, почати підвозити будівельний матеріал, а там далі, коли зберуть бавовну й звільняться робочі руки в колгоспі, заходитись будувати.
Чи Олександр Іванович заскочив їх зненацька, ґвалтом, чи їм було незручно відмовляти лікареві, який уже зробив для дехканів у кишлаку чимало доброго, — його пропозиція не викликала заперечень, навіть голова Ра-хімбеков не зважився сказати чого проти, і Олександр Іванович зажадав, щоб її одразу ж, при ньому, записали до протоколу. З того, що лице Рахімбекова стало сумне, як тільки секретар почав нашвидку дрібно грамузляти на папері постанову, а потім і зовсім затьмарилось, коли секретар поставив останню крапку, Олександр Іванович збагнув, що він виграв справу. Що написано пером — не вивезеш волами! І, напевно, Рахімбеков уже гірко думає: якщо це діло таки дійшло до паперу, — його доведеться виконувати. Папір — то не жарти!
Так легко зійшов Олександрові Івановичу важкий початок цієї сумнівної справи, що він аж здивувався, коли, приязно розпрощавшись з усіма, знову опинився на вулиці. І, напевно, він усю дорогу додому та, мабуть, і вдома ще довго думав би про майбутній будинок породіль. Він ще не втратив юнацької здібності захоплюватись, а захопившись чимось, не міг уже одірватись від нього думкою, поки не доводив діла до кінця. Так і тепер, ідучи посеред вулиці, він уже планував би цей будинок, прикидаючи, вираховуючи, бачачи вже побудованими просторі, світлі палати, і обмірковував би, як і чим їх устаткувати.
Та цього разу, мимо його волі, коли він відійшов від колгоспної контори, його думки знову повернулись до узбецької молодиці, в якої він сьогодні виявив рак. І, як завжди, коли він зіткався в своїй практиці з тими хворобами, проти яких ще не було винайдено радикального специфічного лікування, його охопило почуття досади, що поволі переходило в тугу.
...І рентген, і радій, і операції електроножем — і все ж рак лишається раком. Лишається тяжким захворюванням, що дає велику смертність...
"Нас учили, — розмовляв сам з собою Олександр Іванович, — що раннє оперування ракової пухлини часто дає великий ефект. Гаразд! Та як забезпечити це раннє оперування, а для цього — забезпечити перш за все раннє виявлення раку? Таж сам хворий не зазнає спочатку ні болю, ні яких інших неприємних відчувань і тому не турбується, не квапиться до лікаря. А якщо, кінець кінцем, і зверне увагу на свою дивну "болячку", що не болить, то... От звернулась би сьогоднішня хвора до якої-небудь Таскіри на фельдшерському пункті в дальньому кишлаку — і та лікувала б її іхтіолом від маститу, поки... поки не стали б марними всякі медичні заходи... Та чи ж завжди й ми, лікарі, вчасно діагностуємо рак? Ми маємо для діагностики наше знання, наш більший чи менший досвід, ми маємо до наших послуг рентген, лабораторний аналіз, біопсію, і все ж — скільки ще лишається в нашій амбулаторній практиці нерозпізнаних випадків раку, тим більше — ранніх випадків!.. Та й що, власне, ми знаємо про рак? Як порівняти, то не так уже й багато. Ми знаємо тільки, що з якоїсь причини група клітин епітелію раптом починає велетенськи рости, множитись і проростати в здорову тканину. Але що за причина цього незвичайного зростання? Чому саме ця, а не інша яка, така ж епітеліальна група клітин перетворюється на грізний початок злоякісної пухлини?.. Є в нас і теорія механічного подразнення клітин, і вірусна теорія, і ще кілька теорій про походження раку, — і ні на одній з них не можна остаточно спинитися, ні одна не дає вичерпної відповіді... Або — що таке, власне кажучи, ракова кахексія? Вплив злоякісної пухлини на склад крові й на обмін речовин? Інтоксикація, отруєння організму токсинами, що їх виділяє ракова пухлина? Але які ж саме зміни складу крові відбуваються у хворих на рак? Що це за токсини? Яка їх природа? Які є засоби боротьби з ними?..