— Мастит Олександре Івановичу? — спитала збоку Таскіра, що й собі підвелась з місця за лікарем і своїми оченятами-ґудзиками пильно оглядала груди хворої.
Лікар не відповів. Він злегка натиснув долонями на хворе місце, і з блідо-коричневого соска виступила рожева краплина.
— Болить? — спитав він по-узбецькому.
'Мастит— запалення грудної залози.
Молодиця, не піднімаючи на лікаря очей, мовчки заперечливо хитнула головою.
Олександр Іванович ще раз глянув на землисте обличчя хворої, помацав під ближчою пахвою набряклі залози й проказав сам до себе:
— Ну, так. Так і є... Больових відчувань нема, підпа-хові залози збільшені, загальний кахексичний * вигляд...
Він важко зітхнув і повернувся до Таскіри.
— Ні, Таскіро, це не мастит.
Таскіра сіла за стіл, поставивши свої маленькі короткі ніжки в лакованих узбецьких черевиках на перекладинку столу, й узяла ручку, чекаючи, коли лікар продиктує діагноз, але лікар замислився і тихо повторив ще раз:
— Це не мастит...
Олександр Іванович підпер рукою голову й замислено дивився кілька хвилин на ріжок столу, потім стрепенувся і сказав Таскірі:
— Розпитайте, коли почалось... Власне, коли вона помітила цю пухлину.
Молодиця сквапно сховала груди й старанно застебнула пазуху. На всі запитання Таскіри вона відповідала нерішуче, мляво, аж її чоловік, що тепер тільки обернувся від стіни, почав їй підказувати.
— Як вона їсть? — спитав Олександр Іванович уже самого чоловіка.
— Нічого не хоче їсти! Ріжу, приміром, барана, мати зготує плов, а вона з'їсть трохи рису...
— Пишіть направлення до онкологічної клініки. Звісно, через райздороввідділ, а втім, можна й так, аби лиш швидше поїхала, — Сказав Олександр Іванович, повернувшись на хвилину до Таскіри, й потім знову до чоловіка:
— Так ось що: жінка дуже хвора, треба везти до Ташкента. І швидко, — завтра, не пізніше дозавтра, — не можна зволікати!
Чоловік хворої непорозуміло розвів руками:
— Ні, докторе, їй так нічого не болить, от тільки що в грудях у неї... І їсть, то правда, погано — ні барана, ні курки... Все тільки чай п'є, а так вона нічого... Навіщо ж до Ташкента? Може, й тут можна її якось?..
"Кахексичний — виснажений.
— Візьміть її на облік і через тиждень перевірте, чи відвезено, — наказав Олександр Іванович фельдшерица — Неодмінно, Таскіро, перевірте! — повторив ще раз і похопився: — Адресу ж їх запишіть! — І знову до чоловіка:
— Тільки до Ташкента: жінка тяжко хвора, дуже тяжко... Неодмінно до Ташкента!
— А який же діагноз написати? — спитала Таскіра, коли, нарешті, впоралась нашвидку зо всім тим, що їй враз накидав одним заходом лікар.
— Діагноз? — здивувався Олександр Іванович, немовби його спитали про річ, давно вже всім відому і ясну.
— Який же діагноз! Усе ясно. Ніякого сумніву... Дай тільки, як кажуть, Боже, щоб це був — ранній, а не задавнений...
Він ще раз глянув на хвору й сказав, за звичкою переходячи на латину:
— Cancer mammae.
Помітивши, що Таскіра зморщила чоло, силкуючись пригадати й перекласти собі цю назву з фельдшерського підручника, він одірвав клаптик паперу й швидко написав на ньому: "Рак грудної залози". Ще раз подивився на хвору й посунув папірця до принишклої фельдшериці.
VIII
Рак!
Підступна, зловісна хвороба...
Тихо, часто без болю, без помітних зовнішніх ознак попервах, вона міцно хапає своїми цупкими пазурами якийсь орган людини й без жалю руйнує його. Та цього їй мало. її спрага нищити — невситима! І вона по лімфатичних путях розпросторюється далі, засилає в ближчі й дальні органи свої нищівні, диверсійні десанти — метастази* (*Метастази — частки-клітини ракової пухлини, що через лімфатичні путі потрапляють до інших органів.)
І ось дужий досі організм, іноді саме в розквіті сил, раптом, мов підтята в корінні рослина, — підтята нишком, крадькома, десь у глибині ґрунту, — починає занепадати, в'янути, всихати. Хвору людину охоплює загальна кволість, утома, недокрів'я, людина марніє, обличчя її набирає неприємного землистого кольору, сохне шкіра... А там, у тканинах ураженого органа, невпинно точиться страшна робота руйнації. Ракова пухлина росте, збільшується, — її клітини, ці мікровелетні-напасники, бурхливо множаться й ширяться. Мов хижаки, вони вдираються в суміжні міжтканеві щілини, руйнують здорову тканину і вкорінюються; і нема їм спину, і нема пощада ні життєво важливим органам людини, ні самому людському життю.
Та ось пухлина розпадається, розкриваються зруйновані кровоносні судини, — і нараз починається тяжка ракова кровотеча. І людське життя стає під страшну загрозу: кровотеча може перетнути його...
Хворій людині, знесиленій від великої крововтрати, може навіть на якийсь час полегшати, їй раптом починає здаватись, ніби хвороба вичерпала саму себе і ось уже кінець їй, за яким почнеться одужання...
Нужденна омана!
Леле, це не кінець хвороби, не поразка її, навіть не тимчасовий, змушений відступ, це — її перша велика перемога! її нездоланний дух нищення й загибелі вже прорвався далі по організму, розсипався загонами смерті, і хтозна, може,вже не в одному, а в кількох місцях росте нова злоякісна пухлина, вдирається в нові тканини й нищить, нищить...
І отак до нового розпаду пухлини, до нової кровотечі, до тої останньої поразки, коли нарешті сили життя капітулюють перед силою смерті...
Олександр Іванович давно вже закінчив приймати хворих в амбулаторії, а думки про рак усе ще не покидали його. Він нашвидку пообідав і, щоб мати ввечері вільний час складати місячний звіт про роботу своєї дільниці, одразу ж, не чекаючи, поки спаде спека, пішов на виклик до хворого. Від хворого він подався за кишлак глянути, чи є ще гамбузії * в ближчих ариках, і задля цього, сам того не помічаючи, пройшов досить далеко вздовж широких плантацій бавовнику і тільки там, де починались залиті нафтою рисові поля, повернув назад.
Усе було гаразд. І у хворого був лише звичайний рецидивний напад давньої малярії, з яким могла б упоратись сама Таскіра без лікаря, і дрібненькі гамбузії щокроку виблискували в неглибокій воді ариків синювато-сріблястими блищиками, а коли, вертаючись додому вже іншою дорогою, Олександр Іванович зайшов до контори колгоспу імені Ахунбабаєва, — зайшов, між іншим, на всякий випадок, зовсім не сподіваючись кого-небудь побачити там у цю пору, він несподівано нахопився на засідання колгоспного правління. З його приходу всі, видимо, зраділи, і до Олександра Івановича звідусіль простягалися засмаглі руки, які всі треба було неодмінно потиснути. Лиш голова колгоспу Рахімбеков підозріло насторожився, але коли всунув у лікареву долоню свої короткі, як цурупалки, пальці, він з чемності мусив привітно усміхнутися також.