Все це ще неясно, туманно... Я твердо знаю лише, що рак — це хвороба не тільки якогось одного ураженого органа, а — всього організму людини; я знаю, що ракову пухлину треба якомога раніш діагностувати й по змозі щонайшвидше оперувати. Оперувати радикально, вирізуючи без жалю довколишню здорову тканину й ближчі лімфатичні залози. Та хіба цього досить? Хіба я можу на цьому заспокоїтись?.."
Ці хвилини невдоволення собою, своїм знанням, своїм досвідом часом находили на лікаря Постоловського. Та він не гнав їх від себе. Це було чесне, святе, як казали колись земці-лікарі, невдоволення. Це була жагуча потреба шукати нових способів, нових методів, коли хотілося поглибити свої, здавалось у ці хвилини, обмежені знання, поширювати й множити свій досвід, аналізувати й дошукуватись правильного синтезу, сміливо розривати непроникливу завісу незрозумілого, невідомого, що гальмувало лікування, а іноді й не давало врятувати життя людині...
І як завжди, — на зміну гнітючого усвідомлення своїх обмежених можливостей, своїх замалих сил перед страшною недугою Олександра Івановича пойняв наплив лютої енергії. Ні, він, розуміється, не може спинитись на сумній констатації, що рак усе ще лишається тяжким захворюванням, проти якого, крім раннього оперування, ще нема радикального лікування. Воно буде. Безперечно, буде!.. Людство вступило вже в новий, щойно розпочатий атомний вік, і хтозна, чи не йде за ним далі і доба подолання раку? Може, не за горами, може, через яких кілька літ ми будемо лікувати рак так само успішно, як лікуємо тепер, наприклад, сифіліс, що його ще так недавно вважали за невиліковну хворобу... Радянська епоха відкрила й нову блискучу еру в медицині. І медицина на шостій частині нашої планети вступила в свій золотий вік. Праці академіка Павлова, справжні чудеса, що показав у своїй клініці з пересаджуванням тканини Філатов, наша найкраща в світі апаратура, вся система радянської охорони здоров'я — хіба це не свідчить, що й цього ворога людини буде остаточно викрито, переможено й знищено.
Невпинно працює творча думка радянських учених. У онкологічних інститутах глибоко, всебічно досліджують рак. Там на підставі нагромадженого досвіду виробляють засоби боротьби з раком. Онкологічні відділи обласних і міських лікарень, протиракові пункти амбулаторій єдиним фронтом наступають на рак, і в цьому бою рак, кінець кінцем, не витримає. Ні!
Скрізь перемагає радянська людина, — переможе вона, без сумніву, й тут!
А тим часом, якщо для раннього оперування раку треба, щоб хворі раніше звертались до медичних закладів, а там — раніше розпізнавали рак, треба набагато посилити санітарно-просвітню роботу серед людності, треба самому прочитати низку лекцій про рак, раз у раз проводити з людьми бесіди про нього, щоб привернути людську увагу до цієї хвороби, змусити людину насторожитись, перевіряти саму себе. Треба провести кілька профілактичних оглядів, бодай серед організованого колективу; навчити Таскіру, а надто фельдшерів на медпунктах дільниці правильно діагностувати рак...
О як багато ще треба зробити і як мало ще в цій царині я зробив! Власне кажучи — майже нічого...
IX
Занурений у ці думки, Олександр Іванович уже підходив до лікарняної садиби, коли це раптом, немов прокинувшись, побачив на одному боці вулиці узбецьких дітлахів з ломаками й каменюками в руках, а на другому, недалеко від лікарняної брами, свою матір у довгій чорній сукні.
"Така спека надворі, а вона все в чорному ходить!.. Треба буде щось набрати їй, якогось полотна абощо..." — подумав він і звернув з середини вулиці, де йшов, замислившись, до матері. Мати щось казала до дітей і сварилась на них пальцем.
— У чому річ? Що це ти з ними воюєш? — лагідно спитав він, пильно вдивляючись в обличчя матері, й подумав: "Як вона змарніла тут! Така худа стала... Зовсім не зносить спеки стара. Ні, таки конче треба їй якусь світлу суконьку, а то вся в чорному, як черниця колись..."
Мати перевела на Олександра Івановича сумні, стомлені очі.
— Та ось напали на Жучку... І гляди ж, які погані діти — ломаками, каменюками на неї!..
Тільки тепер Олександр Іванович помітив за материними ногами чорну суку. Перемагаючи страх перед новою людиною, вона тятлась мордою до материної долоні, не спускаючи в той же час свого єдиного бентежного ока з рук і ніг Олександра Івановича.
— Ти знову з нею? Навіть ім'я вже їй вигадала! —усміхаючись, похитав головою Олександр Іванович. Йому пригадалось, як давно колись, ще за життя батька, запеклого мисливця, мати ненавиділа рушницю й усі ті ягдташі, барклаї і капсулі, що полонили її чоловіка кожного ловецького сезону, коли неборака-батько за полюванням забував про все на світі. Спокійна й лагідна в усьому іншому, вона не терпіла полювання і всього, що стосувалось до нього, а надто тої осоружної мисливської собачні, тих усяких лавераків, пойнтерів і хортів, що їх цілу зграю, як якийсь поміщик, розвів був не про свою кишеню дивак батько, бувши тільки земським діловодом... Мати не могла погодитись — ну як ото можна стріляти бідних пташок і нещасних полохливих зайчиків? Проте вона сама скубла й смажила забитих качок і бекасів, шпигувала салом зайців, а своїми заячими паштетами здобула собі славу між знайомими й сусідами. Та сама вона ніколи не їла дичини, запевняючи, що від дичини завжди тхне собакою...
І ось тепер — ця прив'язаність, ба навіть якась зворушлива любов до бридкої одноокої суки! З чого це?..
— Ці погані хлопчиська просто їй життя не дають, — і мати погладила собаку по голові. — Не бійся, Жучко, тебе тепер не займуть.
Сука перевела на неї з Олександра Івановича вдячне око й ніжно лизнула довгим язиком її суху, зморщену руку.
— Жу-учко, Жу-учко! Кудлата!.. — тихо пестила собаку мати, журною усмішкою відповідаючи на її собачу щирість.
— Жучка йок! Узбек іт! * — крикнув через вулицю, виступаючи наперед, якийсь зухвалий хлопчисько, і Олександр Іванович одразу впізнав його. Цей замурзаний халамидник із злодійкуватими метушливими оченятами не раз забігав на лікарняний двір, пропонуючи купити в нього яйця. "Бир сум! Бир сум!" ** — показував він пальця й витягав з брудної пазухи біле тепле яйце. Олександр Іванович звичайно гаав його з двору; мати теж махала на нього рукою: "Іди собі, чортеня мале, прости, Господи!" Вона підозрівала, що малий шибеник не інакше як краде у своєї матері ці яйця; а Ніна Олександрівна, перемагаючи огиду до його брудного вигляду, часто купувала в нього, виторговуючи за карбованця два яйця, і потім за обідом хвалилась, як вона вміє дешево купувати.