З холодним серцем

Сторінка 5 з 85

Труман Капоте

Чимало назв на карті було обведено чорнилом. Косумель — острів поблизу Юкатанського узбережжя, де, як він прочитав у чоловічому журналі, можна "скинути з себе одіж, зітхнути з полегкістю й жити, мов раджа, маючи стільки жінок, скільки заманеться, і все це за п'ятдесят доларів на місяць". З того ж таки опису в журналі він запам'ятав і такі принадні речі: "Косумель — міцна фортеця, що протистоїть соціальному, економічному та політичному тискові. На цьому острові жоден урядовець не має влади над приватною особою". І ще: "Кожного року зграї папуг прилітають сюди з материка виводити пташенят". Акапулько — це риболовля у відкритому морі, численні казино, ласі до розваг багаті жінки. Сьерра-Мадре — це золото, "Скарб Сьєрра-Мадре" — він бачив цей фільм вісім разів. (То був найкращий фільм з участю Богарта. Та й актор, що виконував роль старого золотошукача,— він трохи скидався на батька Перрі,— грав чудово. Його звали Уолтер Х'юстон. Атож, недарма Перрі сказав колись Дікові: він таки добре знає, що й до чого з тим золотом, бо навчився цього діла від батька, шукача-професіонала. То чому б і не купити двоє коней та не спробувати щастя в Сьєрра-Мадре? Але Дік, практичний Дік, відказав: "Е, голубе, не розганяйся! Бачив і я той "Скарб". А кінчається тим, що всі вони розум втратили. Через лихоманку, п'явок та й взагалі через увесь той жах. А потім, коли знайшли золото,— пам'ятаєш? — зірвався буревій і все к бісу порозкидав").

Перрі згорнув карту, заплатив за пиво й підвівся. Поки він сидів, здавалося, що це чоловік неабиякої статури, кремезний здоровань з плечима, руками та могутнім торсом важкоатлета,— він і справді захоплювався важкою атлетикою. Та тіло його було непропорційне: невеличкі ноги, взуті в куці чорні чобітки із сталевими пряжками, вільно вмістилися б у жіночі черевики; отож коли він устав, то виявився на зріст не більшим за дванадцятирічного хлопчика і, виступаючи отак на своїх хирлявих ногах, що кумедно контрастували з тулубом дорослого чоловіка, вже не скидався на міцно збитого водія ваговоза, а скоріш на відставного жокея з надміру розвиненими м'язами.

Вийшовши з кафе, Перрі став на осонні. Було вже близько дев'ятої, і Дік спізнювався на півгодини; та якби він сам не наголосив, що того дня їм буде дорога кожна хвилина, Перрі цього й не помітив би. Його майже ніколи не обтяжувало чекання, бо він мав багато способів згаяти час, зокрема — дивитися в дзеркало. Одного разу Дік зауважив: "Коли ти бачиш дзеркало, то стаєш мов заворожений. Неначе вгледів хтозна-яку красуню. Слухай, невже тобі не набридає?" Де там — власне обличчя просто зачаровувало Перрі. Найменший порух м'язів надавав йому іншого виразу, і, вправляючись перед дзеркалом, Перрі навчився сам викликати ці зміни, прибираючи то грізного, то пустотливого, то сентиментального вигляду. Легенький нахил голови, ледь помітний порух губ — і розбещений шалапут обертався на тихого мрійника.

Мати Перрі була чистокровна індіанка, тож саме від неї він успадкував і смугляву шкіру, і темні імлисті очі, і густе чорне волосся — хвилястий, лискучий від брильянтину чуб та довгі баки. Коли материн спадок був очевидний, то батьків, рудого ластатого ірландця, проявлявся не так виразно. Індіанська кров видимо взяла гору над кельтською. І все ж переможене начало заявляло про себе й рожевими губами, й кирпатим носом, і тією суто ірландською зухвалою самовпевненістю, що часто прозирала з-під незворушної індіанської маски, а то й зовсім потісняла її, коли він грав на гітарі й співав.

Співати й уявляти себе перед великою аудиторією — то був ще один його спосіб гаяти час. Він завжди малював собі ту саму сцену — нічний клуб у Лас-Вегасі, його рідному місті. Розкішний зал, повний всіляких визначних осіб, що в захваті слухають нову зірку естради. Він співає в супроводі скрипок знамениту "Ми ще стрінемось", а на "біс" виконує найновішу власну баладу:

Напровесні в небо злітають папуги,

Не знають вони ні спочинку, ні сну.

Я в небо дивлюся — літають папуги,

Я чую їх пісню — співають папуги,

Співають папуги, віщують весну.

(Дік, коли вперше почув цю пісню, зауважив: "Папуги не співають. Може, щебечуть... Чи кричать. Але ніяк не співають". Дік усе розумів буквально, геть усе, і не тямив ні в музиці, ні в поезії, проте, як копнути глибше, саме ця Дікова буквальність мислення та його практицизм найдужче вабили до нього Перрі, бо в порівнянні з ним самим Дік здавався "мужчиною на всі сто").

Та хоч які втішні були оті лас-вегаські видіння, вони бліднули перед іншими мріями. Від самого дитинства, добру половину свого життя — а йому вже минув тридцять перший,— Перрі замовляв поштою книжки ("Багатства на дні моря! Вправляйтесь у підводному плаванні — і ви здобудете їх. Проспекти безкоштовно..."), відповідав на рекламні оголошення ("Затонулий скарб!П'ятдесят правдивих карт! Нечувана пропозиція..."), і це давало поживу його невгамовному прагненню насправді зазнати тих пригод, що їх знов і знов підказувала йому уява: ось він спускається в чужу, незнану глибочіні, поринає в зелений морський присмерк, прослизає повз лускатих, з моторошно виряченими очима охоронців потонулого корабля, що бовваніє попереду,— іспанського галеона з вантажем діамантів та перлів,— і ось уже перед ним громадяться скриньки з золотом.

Тишу розітнув автомобільний сигнал. Нарешті Дік.

*

— О боже, Кеньйоне! Та чую я, чую!

У Кеньйона, як завжди, наче біс вселився. Він І далі репетував біля сходів:

— Ненсі! До телефону!

Боса, в самій піжамі, Ненсі стрімголов збігла сходами. В домі було два телефони: один у кімнаті, що правила батькові за кабінет, другий — у кухні. Ненсі зняла трубку кухонного апарата.

— Алло?.. Так-так, доброго ранку, місіс Кетц.

Місіс Кларенс Кетц, дружина фермера, що жив край шосе, заторохтіла в трубку:

— Ой, я ж казала твоєму татові, щоб тебе не будили. Вона ж, кажу, певне, стомилася після вчорашньої вистави. Ти була чудова, рибонько, з отими білими стрічками в косах! А отоді, коли ти подумала, що Том Сойєр загинув, у тебе в очах блищали справжні сльози. То було не гірше, ніж показують по телебаченню... Але тато сказав, що тобі однаково час вставати, та воно й справді — вже дев'ята скоро. То ось що я хотіла, рибонько... Моя мала Джоліна страх як хоче спекти пирога з вишнями, а ти ж у нас перша майстриня з печива, то я й подумала, чи не привести її оце до вас — може б, ти їй показала?