— Усе це добре, Гербе,— казали вони.— Ти завжди знаєш, що треба робити на чужій землі. Сійте це, садіть те... А чи не заспівав би ти іншої, якби це була твоя власність?
Та вони помилися, бо спроби новоспеченого фермера таки принесли успіх — можливо, й тому, що перші роки він завзято працював по вісімнадцять годин на добу. Траплялись і поразки — двічі не вродила пшениця, а одної зими загинуло від сніговію кількасот голів овець; одначе за десять років власність містера Клаттера сягнула понад вісімсот акрів власної землі та близько трьох тисяч орендованої, а це, як визнавали його колеги, був "добрячий шмат". Основу добробуту ферми становили пшениця, чорне просо та кондиційне насіння кормових трав. Чималий прибуток давала й худоба — вівці, а особливо корови. Кількасот корів герефордської породи мали на собі Клаттерове тавро, хоч ніхто про це й не здогадався б, поглянувши на майже порожній загін, призначений для недужих бичків, кількох дійних корів, кішок, якими опікувалася Ненсі, та улюблениці всієї сім'ї, Бейб — гладкої старої конячини, що ніколи не відмовлялася покатати на своїй широкій спині трьох-чотирьох дітлахів.
Містер Клаттер почастував Бейб недогризком яблука і привітався до чоловіка, що згрібав граблями сміття в загоні. То був Елфред Стоклейн, єдиний найманий робітник, що постійно мешкав на фермі. Подружжя Стоклейнів з трьома дітьми жило в хатині ярдів за сто від великого будинку. Крім них, на півмилі довкола інших сусідів Клаттери не мали.
Стоклейн — довгообразий чолов'яга з великими темними зубами — запитав:
— Чи буде сьогодні ще яка робота? Бо в нас дитина заслабла, найменша. Ми з жінкою майже цілу ніч коло неї не спали. То я думав повезти її до лікаря.
Містер Клаттер поспівчував йому і сказав, що хоч би яка була робота, нехай він зараз же йде собі аж до обіду, а якщо вони з місіс Клаттер можуть чимось допомогти, нехай їм дадуть знати. Тоді попростував слідом за собакою, що біг попереду, аж ген у поле, де вилискувала золотом свіжа стерня, схожа на лев'ячу шкуру.
Там-таки була й річка, а недалеко від берега ріс невеличкий садок — персики, вишні та яблуні. За спогадами старожилів, півсотні років тому один лісоруб за десять хвилин міг повирубувати в Західному Канзасі всі дерева. Навіть і тепер там здебільшого саджають лише китайські в'язи й тополі дерева, що зносять посуху майже так само легко, як кактуси. Проте містер Клаттер часто казав: "Ще хоч один дюйм до нашої річної норми опадів — і ця земля стала б раєм, справжнім земним раєм". І отой невеликий садок над річкою був його спробою створити наперекір посухам бодай клаптик такого раю, свого омріяного зеленого яблуневого едему.
Одного разу його дружина сказала:
— Моєму чоловікові ці дерева дорожчі за рідних дітей.
І всі в Голкомбі пам'ятали той день, коли маленький літак, втративши управління, увігнався в персикові дерева: "Герб тоді мов сказився з люті! Ще й пропелер не спинився, як він побіг позивати пілота до суду".
Пройшовши через садок, містер Клаттер подався далі берегом річки, що була в цьому місці неглибока, з багатьма піщаними обмілинами. Колись, як Бонні ще "була при силі", у жаркі недільні дні вони приходили сюди, набравши з собою харчів, і вся сім'я відпочивала біля річки, годинами чекаючи, доки сіпнеться поплавець на воді.
Містерові Клаттеру рідко траплялося зустрічати в своїх володіннях чужих людей: від шосе було півтори милі, дороги глухі, і сюди навряд чи міг забрести випадковий подорожній. Та ось раптом він побачив поперед себе цілий гурт незнайомців, і Тедді, отой його собака, з грізним риком метнувся до них. Але Тедді був дивний пес. Надійний і пильний сторож, завжди готовий зняти тривогу, він мав одну істотну ваду: досить було йому забачити рушницю, як оце тепер — бо незнайомці були озброєні,— і він ураз починав задкувати, підібгавши хвоста. Ніхто не міг збагнути, чому це так, бо не знав його історії, окрім хіба того, що колись давно Кеньйон підібрав його, бездомного, на дорозі.
*
Виявилося, що незвані гості — їх було п'ятеро — мисливці з Оклахоми. Відкриття сезону полювання на фазанів — головна подія листопада, що приваблює до Канзасу силу-силенну мисливців із сусідніх штатів, отож і попереднього тижня цілі полчища їх промарширували осінніми полями, стріляючи по сполоханих табунцях великих мідяноперих птахів, що добре відпаслися на стерні.
За звичаєм, мисливці, коли їх не запрошено як гостей, мають сплатити певну винагороду власникові землі, на якій вони полюють, та коли оклахомці запропонували містерові Клаттеру гроші, він посміхнувся:
— Я не такий бідний, як вам здається. Полюйте собі скільки хочете.— І, торкнувшись рукою шапки, рушив додому, до своїх звичних справ, не маючи й гадки, що то останній день у його житті.
*
Так само як містер Клаттер, ніколи не пив кави й молодик, що зайшов поснідати до кафе "Перлинка". Йому більше смакувало пиво. Три таблетки аспірину, кухоль холодного пива та кілька сигарет "Пел-Мел" — ото була, як він казав, "путня піджива". Сьорбаючи пиво й потягуючи сигарету, він пильно розглядав карту Мексіки, що її розгорнув перед собою на прилавку. Та зосередитись йому було важко, бо він чекав товариша, а товариш запізнювався. Він визирнув у вікно на тиху вулицю маленького містечка — вулицю, яку сьогодні побачив уперше в житті. Діка все ще не було видно. Але він от-от мав прийти. Зрештою, те, задля чого вони призначили цю зустріч, була Дікова ідея, його "дільце". А коли вони його облагодять — отоді до Мексіки!..
Карта була пошарпана й така затерта пальцями, що скидалася на клапоть замші. У готелі, де він спинився, в його кімнаті лежали ще десятки таких самих потертих карт — усіх штатів Північної Америки, всіх провінцій Канади, всіх південноамериканських країн,— бо молодик повсякчас укладав собі плани подорожей, а деякі з них уже й здійснив: на Аляску, Гавайські острови, до Японії та Гонконгу. І от тепер, одержавши листа з запрошенням пристати до "дільця", прибув сюди з усім своїм скарбом: фібровою валізою, гітарою та двома великими ящиками, повними книжок, географічних карт, пісень, віршів та старих листів — усе це важило добру чверть тонни. (Дік аж на обличчі змінився, побачивши ті "скрині". "На бога, Перрі! Невже ти скрізь тягаєш за собою цей мотлох?" — "Де мотлох? — запитав Перрі.— Тут є одна книжка, за яку я заплатив тридцять доларів"). Отож він тут, у містечку Олейті, в штаті Канзас. Чудасія, як подумати,— він знову в Канзасі, хоч минуло заледве чотири місяці відтоді, як він присягався комісії по достроковому звільненню, а також і собі, що ніколи більше ноги його не буде в цих краях. Та дарма — це ненадовго.