73
ТІТКА ТОЙБА З БЕРДИЧЕВА
Тітка Тойба стежить за молодими людьми. — Старий Лоєв дізнається про таємницю. — Катастрофа. — Ображений герой іде в світи. — Його листи переймають! а він блукає в непроглядній пітьмі
Насправді гостя нікому тіткою не доводилася, вона була кузина старого Лоєва, але, як ми вже сказали, звання тітки їй пасувало. Невродлива, ряба, з довгим носом, вона мала дуже розумні очі, якими проймала вас наскрізь. Люди подейкували, що вона попихає своїм чоловіком, верховодить всіма справами й досить багата. Приїхала вона до Лоєвих у гостину після довгих років розлуки.
Тітці, що прибула аж з самого Бердичева, життя на селі в маєтку здавалося, звісно, диким й незвичним. На все вона дивилася своїми бердичівськими очима й з усього дивувалася. Із старим Лоєвим вона була на "ти" й одверто висловлювала йому свою думку, що їй подобається й що не подобається.
їй, скажімо, подобалося сільське життя, повітря, корови, коні, свіже молоко, яке відгонить пашею, хліб з власної пшениці. Усе пахне землею, власною працею — гарно, дуже гарно! Навіть Додя їй теж подобався. Але вона ніяк не могла погодитись із звичаями, що їх кузен завів у себе в домі, з тим, що він поводиться по-панському. Єврей і поміщик — це, на її думку, щось не в'язалося. Чи, скажімо, він справний посесор, любить сільське господарство. Що ж, це дуже добре. Раз можна, з божої помоги, нажити на цьому гроші, стати заможним, то чому-таки ні? Вона б, можливо, теж не відмовилась від такої справи. Але навіщо відчужуватись від євреїв? Цього вона ніяк не розуміє. Чому, коли настає свято, він не їде в Богуслав? Вона йому також дорікала за те, що він глузує з благочестивих євреїв, наприклад, з якого-небудь "онука праведника" в зеленій шалі, що іноді заблукає до нього по милостиню. Милостиню він дає, і навіть досить щедру, але при цьому глузує з людини. "Краще не давай і не глузуй!" — казала тітка Тойба з Бердичева.
І ще одна річ. Тітці Тойбі учитель подобається. Славний молодик, нічого казати. Освічений, та ще з пристойної сім'ї — це навіть дуже добре. Але де це сказано, що вчитель мусить так приятелювати з ученицею? А на її думку, він щось надто приятелює з своєю ученицею. Звідки вона це знає? Тітка Тойба знає, тітка Тойба має зірке око! Тітка Тойба потрудилася простежити за кожним кроком юної парочки й сама власними очима бачила, як вони їли з одної тарілки. Де це було? У Доді. Тітка Тойба з Бердичева ще з першого дня помітила, що дівчина не чує душі в ньому, а хлопець упадає за дівчиною. Та це, власне, всі бачать, каже вона, не помічає цього хіба що зовсім сліпий або той, хто не хоче помічати, що в нього перед носом діється. Досить придивитися, як ці двоє, сидячи за столом, перезираються, розмовляють очима. Відтоді, як вона це помітила, тітка Тойба уже не зводила з них очей. Вона не полінувалась простежити за ними під час їхніх занять і під час прогулянок, коли вони сідали в фаетон, щоб кудись їхати.
Якось вона побачила, розповідала тітка Тойба старому, як вони зайшли до економа Доді. Це їй одразу не сподобалось: "Які справи можуть мати ці діти в убогій економовій хатинці?" Вона не полінувалася, ця тітка Тойба з Бердичева, зазирнула у вікно й побачила, як парочка їсть з одної тарілки. Що вони там їли, вона не знає, але сама на власні очі бачила, щоб вона так бачила щастя в своєму житті, як ці двоє їли, розмовляли й сміялися... "Отже, одно з двох, якщо вони наречені, то про це повинні знати батьки. А коли тут любов, роман, то батьки тим паче мусять знати. Бо краще, пристойніше віддати дочку за бідного вчителя, який має лише одну пару сорочок, ніж чекати, поки цей учитель утече з дочкою одної темної ночі в Богуслав, чи в Таращу, чи в Корсунь і таємно повінчається з нею..."
Такі були, як згодом виявилося, міркування тітки Той-би. І розповіла вона все це кузинові під великим секретом, за півгодини до від'їзду. Слова її вразили старого Лоєва: коли він вийшов проводжати свою кузину, було видно, що він чимось страшенно обурений. Після цього старий протягом цілого дня ні з ким слова не вимовив. Він замкнувся в своїй кімнаті й більш того дня не з'являвся.
Увечері приїхав його син Єшуа й залишився на ніч у Софіївці. У хаті щось коїлось, у хаті панувало сум'яття. Батько із сином замкнулися в покоях старого й про щось шепталися, очевидно, провадили сімейну раду. Учениця зібралась була на прогулянку з учителем, але її затримали. До столу виходили не всі разом, як звичайно, а кожен окремо і в різний час. Поївши, вставали й ішли до себе. У Лоєвих діялося щось незвичайне. Панувала тиша, дивна, зловісна тиша, яка буває тільки перед бурею. Хто міг сподіватись, що кілька значливих слів, укинутих тіткою Тойбою з Бердичева, призведуть до такого переполоху в домі? Можливо, якби тітка Тойба заздалегідь знала, що її слова справлять таке враження, вона б не встрявала, куди не слід. Згодом стало відомо, що тітка Тойба з Бердичева одразу-таки пошкодувала, що заварила всю цю кашу, і намагалася виправити справу, та було вже пізно. Повернувши голоблі, вона спробувала переконати старого, що тут, власне, нема нічого страшного і що, на її думку, не варто так хвилюватись. Хіба хлопець вкнен, що він бідний? "Бідність — не ганьба" й "щастя від бога",— умовляла його тітка Тойба. Але дарма, ніякі слова не допомагали. Єдина претензія старого полягала ось у чому: він нічого не мав проти цього хлопця, але як посміли у нього в домі завести роман без його відома? Він також не заперечує, щоб його дочка вийшла заміж за бідаря, але тільки в тому разі, коли він, її батько, знайде їй такого чоловіка, а не щоб вона сама собі обирала, не питаючись у нього. Саме це найбільш обурювало його.
Про всі ці розмови й претензії стало відомо геть пізніше. А тоді учитель і його учениця, мов ті невинні овечки, нічого не підозрівали, вони тільки відчували, що в домі щось коїться. У чому річ, вони дізнаються завтра. Ранок вечора мудріший!..
А коли настав ранок і наш герой прокинувся, в хаті нікого не було, ні старого, ні його жінки, ні сина, ні дочки. Де вони всі поділися? Поїхали. Куди? Невідомо. З челяді ніхто нічого не міг сказати. На столі лежав пакет для вчителя. Він розпечатав конверт, сподіваючись знайти там листа, але там не було жодного слова, тільки гроші — платня, яка йому належала за весь час. Надворі на вчителя чекали сани (ця історія сталася взимку) з теплою бараницею, щоб укутати ноги. З людей не можна було видушити жодного слова. Навіть економ Додя, який за вчителя й ученицю дав би собі руки відрубати, у відповідь на всі запитання тільки знизував плечима й зітхав. Страх перед старим перемагав усе. Додине поводження ще більш схвилювало ображеного вчителя. Він розгубився, не знав, що робити. Кілька разів він брався писати листа, спершу до старого Лоєва, потім до його освіченого сина, потім до учениці, але нічого не виходило. Катастрофа була величезна, такого ляпаса він не чекав. Йому було соромно, соромно перед самим собою й перед людьми. Тому він, не гаючись, сів у сани і звелів себе везти на станцію, щоб відтіля їхати... Куди? Він ще сам не знав куди. Світ за очі! По дорозі на станцію він попросив фурмана зупинитись у Брани Полі, коло поштової станції, через яку Софіївка одержувала кореспонденцію. У Брани Полі наш герой мав приятеля — ви його знаєте — то був станційний смотритель, або поштмейстер, Мали-новський.