З ярмарку

Сторінка 94 з 94

Шолом-Алейхем

Мені затямилась така пісенька з мелодією:

Вийду на Віденську вулицю, Чую стогін, чую зойк: Ой-ой! Ой-ой! Ой горе гірке!..

яслав. Там дітям уперше пошили модні сурдутики, з розрізом ззаду. Коли померла мати (від холери), батько віддав нас у повітове училище, де я визначився серед інших дітей своїми успіхами й старанністю. У п'ятнадцять років я вперше прочитав книжку російською мовою. То був "Робінзон Крузо". Одразу після цього я написав власного "Робінзона" під назвою "Єврейський Робінзон Крузо". Свій твір я показав батькові, а батько показав його пожильцям (ми мали тоді заїзд), і всі були в захваті.

Відтоді батько почав оберігати мене, наче скарб якийсь. Він визволив мене від мачушиної опіки, не дозволяв їй бити мене, не давав мені няньчити маленьких дітей, сікти родзинки (у нас була також винарня "Южннй берег") і заборонив мені чистити пожильцям взуття, ставити самовар, бути в них на побігеньках і виконувати всілякі інші роботи, які мені досі доручали.

У віці від сімнадцяти до двадцяти одного року, поки я не почав студіювати, готуючись стати казенним рабином, я дуже багато читав, а ще більше писав, і писав я, наслідуючи все, що читав: вірші, поеми, романи, драми без кінця-краю й просто безліч всякої всячини. Свої "твори" я посилав у всі єврейські та російські редакції (я писав староєврейською й російського мовами), і редакції мали, хвалити бога, чим палити груби. Тільки "Гамейліц" надрукував мої дві-три "статті" з редакційною приміткою дрібним шрифтом: "Мова у вас гарна. Надсилайте нам ваші твори — ми їх охоче пустимо в діло". І я заходився писати статті пудами, цілими вагонами, але їх у діло не пускали, не знаю чому.

Саме тоді (1883) почала виходити єврейська газета, перша газета сучасною єврейською мовою ("Фолксблат" — Олександра Цедербаума). Оскільки російські видавництва відмовлялися видавати мої романи й драми, а староєврейські статті теж чомусь не пускали в діло, то я спробував забави ради написати дещо розмовною єврейською мовою, мовою Менделе Мойхер-Сфорима *, чий твір саме тоді потрапив до моїх рук,— і, уявіть собі, редакція "Фолксблат" ухопилася за мій твір, і сам редактор Цедербаум власною рукою написав мені листа, в якому просив (розумієте? — просив!), щоб я писав далі. Відтоді я почав публікувати в "Фолксблат" фейлетони, і що більше я писав, то частіше мене просили присилати ще. До того ж співробітником "Фолксблат" став тоді Мордхе Спектор *, який весь час підохочував мене писати й робить це ще й до сьогодні. Але мої писання були тоді тільки забавкою, аж поки не сталася історія з "Ножиком", яка цілком змінила характер моєї творчості та й усе моє життя.

У ту пору мене цікавили комерція, гроші, біржа, цінні папери тощо — все такі речі, що не мають ніякого відношення до літератури. Я тоді, як то кажуть, вбився в пір'я, мав багато грошей і, можливо, пішов би зовсім іншим шляхом, який дехто вважає справжнім шляхом... Приїхавши якось у Київ у різних справах і добре втомившись за цілий день, я ліг спати, але мені не спалося. Тоді я встав, сів до письмового стола й написав, вірніше, вилив душу в оповіданні — спогаді дитинства, назвавши його "Ножик". Це оповідання я послав у редакцію і — забув про нього.

Якось читаючи журнал "Восход" *, я натрапив на літературний огляд Критикуса (Дубнова) *, який серед всілякого іншого мотлоху згадував і мого "Ножика". Кілька теплих слів Критикуса, присвячених мені, я прочитав із страшенним хвилюванням. Він хвалив мого "Ножика" й твердив, що автор цього оповідання виявляє певний талант і з часом дасть нашій бідній єврейській літературі гарні твори.

З слізьми вдячності й радості на очах я знову перечитав ці слова милого Критикуса й дав собі слово й далі писати в такому самому дусі. Відтоді й до сьогодні перед моїми очима завжди стоять ці теплі, щирі, дружні слова, і щоразу, коли я пишу нову річ, я себе питаю: "А що скаже на це Критикує?" Відтоді я втратив свої гроші, але в мене залишилася моя бадьорість, і я міцно тримаю перо в руці. Чи повинен я бути вдячним Критикусові, чи, боронь боже, навпаки,— це не я вирішую. Моя хвороба (письменництво) так далеко зайшла, що я вже належу не собі, не своїй сім'ї, а нашій літературі й тій великій сім'ї, яка зветься народ...