А коли настав час героєві цього життєпису йти на призов, старий Лоєв почав нервуватись. По-перше, він ужив заходів, щоб учителя зняли з обліку в його рідному місті Переяславі й приписали до канівського присутствія,— там Лоєв уже мав свою руку й міг дечого домогтися. Мені здається, що рідний батько не здатний був би так турбуватися за свого сина, як старий Лоєв турбувався за вчителя. Ще ж і більше від того, сам учитель так не боявся призову, як Лоєви. Хлопцеві було навіть дуже цікаво поїхати в Канів і піти на призов. Він замовив собі пару високих чобіт, солдатський башлик і був ладен хоч зараз піти у військо. Наш герой був певен, що він там відзначиться, сподобається начальству й незабаром стане унтер-офіцером або фельдфебелем — адже вище євреєві ходу нема! Проте коли настав час вирушати, він раптом втратив увесь свій кураж. Він мусить визнати собі на сором, що коли настала хвилина прощання з Лоєвими, можливо, назавжди, його пойняла якась туга, серце занило, і він, сховавшись у своїй кімнаті, уткнувся обличчям у подушку й гірко заплакав.
Але не тільки він плакав у цьому домі. Його учениця в своїй кімнаті плакала ще гірше. її очі навіть розпухли від сліз, і вона того дня не могла вийти до столу. Удаючи, що їй дуже болить голова, вона цілий день залишалася в своїй кімнаті й нікого не хотіла бачити.
Сумне, дуже сумне було прощання. У домі панував траур, а на душі було пусто й похмуро. Коли Шолом уже сидів у фаетоні, а фурман Андрій узяв у руки батіг, наш юний герой глянув на вікна і в одному побачив пару заплаканих очей, які виразніше за будь-які слова казали: "Щасливої дороги, любий, любий! Приїжджай швидше, бо я без тебе жити не можу!"
Ці слова наш хлопець чув усім серцем, і його очі відповіли їй: "Бувай здорова, люба, люба! Я повернуся до тебе, бо я без тебе жити не можу!" Лише тепер він відчув, як міцно його серце прив'язане до цього дому, і нема на світі такої сили, яка б могла відірвати його звідси, хіба що тільки смерть... І уява розігралася, палка фантазія понесла його на своїх крилах, і Шолом почав мріяти, як він після повернення насамперед освідчиться їй, потім розповість усе її батькові та неньці, як він звернеться до старого із словами: "Я покохав вашу дочку, робіть зі мною, що хочте!" Старий обійме його й скаже: "Добре, що ти мені сказав, я вже давно чекаю цього". Потім почнуться готування до весілля. Запросять кравців з Богуслава й Таращі шити убори для наречених, пектимуть медівники, варитимуть варення. По женихову рідню вишлють велику карету, що стоїть у сараї й якою користуються в особливих випадках. Приїдуть батько, дядько Пиня та інші родичі. Не знати звідки, несподівано з'явиться Шмулик. Отой самий приятель Шмулик, що жив у рабина, сирота Шмулик, який знав стільки чудесних казок. Він розцілується з женихом і скаже йому: "Ну, Шоломе, хіба я не казав тобі, що скарб буде твій?"
Усі ці дитячі солодкі мрії й хлоп'ячі золоті фантазії не облишали його всю дорогу, аж поки він не приїхав у Канів. Зупинившись у родича старого Лоєва, багатого власника винарні для поміщиків, горбаня Бореха Перчика, Шолом одразу взявся влаштовувати свої справи й насамперед передав предводителеві листа. У листі старий Лоєв писав, що, посилаючи на призов учителя своєї доньки, він сподівається побачити його вдома не пізніш, як через тиждень. Пан предводитель прочитав листа й відповів лише одним словом: "Га-разд!" Цього було досить, щоб хлопець не хвилювався і був цілком спокійний. Він пішов на призов, тягнув жеребок і витяг номер 285. Номер був не надто великий, але на номері 284 призов закінчився... Отже, учителя звільнили. Завдяки йому звільнилися ще кілька хлопців, які витягли більші номери, і велика була того року радість у місті Каневі!
У зв'язку з торжеством звільнення від призову в Канів приїхав рекрутів батько та, коли не помиляюсь, його дядько Пиня, який мав у Каневі свояка, і веселощі розгорілися ще більше. Борех Перчик добре поторгував вином, а причинець свята послав депешу в Софіївку через станцію Брани Поле: "Поздоровте, до мене не дійшло. Вільний. Виїжджаю завтра вранці".
Але не один ранок минув, поки Шолом міг виїхати з Канева. Знайшовся один якийсь Вишинський чи Вишнев-ський, в якого заголили в солдати хворого сина. Батько зняв бучу: "Як, мій син-каліка піде служити замість паничів, які сиплять грішми! Я знаю, чому пан предводитель заголює калік!" І він погрожував, що не мовчатиме, що віддасть під суд предводителя разом з лікарями та всім присутствієм. Минуло кілька днів, аж поки його не заспокоїли, допомігши йому визволити хворого сина.
Вільним Шолом себе відчув лише тоді, коли він уже сидів у фаетоні, який вислали йому назустріч на станцію Миронівку, і фурман Андрій передав йому привіт від дому, повідомивши, що всі, хвалити бога, здорові і все гаразд. "Усе благополучно",— закінчив Андрій і заходився розмовляти з кіньми по-своєму. А коні його розуміли й мчали фаетон мало не в повітрі. Теплий осінній день. Сонце не пече, а гладить, пестить. Очі склеплюються, й виникають сновидіння, чудесні сновидіння, і приходять мрії, золоті мрії. Незабаром він буде вдома й по приїзді одразу викладе перед старим Лоєвим свої карти: "Знайте, я кохаю вашу дочку, й ваша дочка кохає мене". Скоро-скоро, ще півгодини, чверть години... Ось уже знайоме Брани Поле, ліс, лан, кладовище, вітряки, які здалеку видаються велетнями, що вимахують руками, запрошуючи: "Сюди! Сюди!" Ще кілька хвилин, і ось уже подвір'я, великий білий будинок з двома ганками. Навряд чи радість буває більшою, коли рідний син приїздить звільнений додому. Наш герой без кінця-краю розповідав про всі перипетії призову — справжні чудеса, та й годі! Але найголовнішого, до чого Шолом увесь час готувався, він Лоє-ву не сказав. Він це відклав на завтра, на потім... Минали дні, минали тижні, аж поки зовсім несподівано сталася катастрофа через сторонню людину, яка розкрила старому Лоєву очі на роман учителя з ученицею.
То була родичка Лоєва на ім'я Тойба, жінка мудра й прозорлива. Ми її прозвали тітка Тойба з Бердичева. Коли ви познайомитесь з нею, то переконаєтесь, що звання тітка їй дуже пасувало. Але про неї — окремий розділ.