— А піджачок, хе-хе, — сказав Вася, — у тебе хреновий... Не єрепенсь, Андрей, давай троячку пропйом, і вся тут каклєта. Не все ж мені тебе угощать.
— Не пунімаєш, — гірко сказав Андрій. — Не пуні-маєш моєї гордості. А я тобі серіозно гавару, дурна твоя башка!
Очі його знову бачили тільки підлогу, яка стояла навкосину. Забажай — і піде по ній, як по хіднику, а може, забреде й на стелю. А що?
— Чорт з тобой! — проголосив, подумавши, приятель. — Знаю, що як упрешся, тебе й трахтором не здвинуть. Уважаю твою чесность і гордость, бо сам такий! І я, як ти, стакана не одсуну, але щоб украсти що — це вже звіни! Но коли казать ще чесніше, то випить тоже хочеться. Отож гавару тобі: брось той всраний торт, і лучче давай вип'єм.
Але до Андрія ті слова не дійшли. Бо Андрій і справді був упертюх. А коли вже впирався, то "трахтором" його й справді було не здвигнуть. А коли вже щось вирішував, то робив тільки так.
— А чому? — сказав він Басі. — Тому, що я гордий і чесний! Да!
3.
І вони пішли вулицею, яка невідь-чому розгойдувалась у них під ногами, а вгорі зникли світлі пройми, ніби хтось те небо залатав, а раз залатав, то з нього помрижило, посипалося щось дрібне й вельми розпорошене, але це не заважало їм іти. Хіба що той землетрус під ногами! Отож гойдалися стіни будинків, гойдалася вулиця, гойдалися мокрі, аж лишайником вкриті, паркани. А Андрій із Васею йшли, обійнявшись: Вася в такт цього танцю помахував вільною рукою, а Андрій — рукою із тортом. Траплялися й перехожі, що озиралися на них, але яке їм до них діло, адже мирно собі йшли, і мета їхня була визначена — в больницю, до цьоці, хоча хтось би тверезіший за них міг би сказати і їм у цьому зарошеному світові, що больниця, в якій лежала із хворою печінкою Андрієва сердобільна цьоця, зовсім не в тому боці, а може, і в зворотному. Але Андрій з Васею знали іншу істину: коли вони спроможні йти, значить напряма взяли правильного, а ще ні разу не бувало щоб вони, взявши напряма, кудись та й не прийшли. Отож вони впевнено звернули до завулка, намагаючись заспівати якусь чи серенаду, чи баркароллу. Але Андрій раптом відсторонився від приятеля й став. Стояв, витріщивши очі, бо йому здалося, що потрапив у інший світ, казковий, чи що! А річ у тім, що дерева стояли коронами на землі, потім ті корони перетворювались у стовбури, а стовбури — знову в корони. І довкола все густо поросло рівною, молоденькою, ніби з пластмаси зробленою, травичкою. А ще серед цієї травички була вроблена бетоном обкладена сажавка, в якій — синя-синя, як мідний купорос, вода. А ще на тій воді, еге ж, просто на воді стояла маленька бабуся у білій, а може й не білій, одежі, мала кругле личко й радісно всміхалася.
— Баба Пуця! — прошепотів із захватом Андрій. — Слиш, Вась, куди це ми попали з тобою?
— Ти що, Андрей, очумів? В Дев'ятий Безназванний переулок!
— А я думав, що це рай, — сказав розчаровано Андрій. — А бабу Пуцю, Вась, бачиш?
~ Яку ще таку бабу? — спитав Вася. — Нікакой баби, і хай вони котяться, ті баби! Баби — то біда для нормального чіловєка!
І справді, Вася жодної баби Пуці не бачив. Не бачив ані травички, ані бетонного ставка, а бачив болото, побите рядом більших і менших калюж, а вряди-годи з того болота висовувалися чорні, страшні голови, роззявляли пащеки із червоними ротами і чорними зубами й робили вигляд, ніби регочуть. І Вася задумався: через те він, власне, й зупинився, бо коли піде в те болото, між ті голови, то чи не стане однією із них, тобто чи не перетвориться в отакого болотяного чоловіка, а цього, відверто кажучи, йому ще не хотілося. З другого боку, він ще мав кебету зрозуміти, що це могло ввижатися йому від отого чортового самогону, адже самогон він купував-таки у баби Пуці, що ото мерещиться зараз його приятелю.
— Хе-хе! — сказав Вася. — Кажиця, самогончику ми з тобою випили паршивого. Нє, я більше в тої чортової баби нікада самогону не куплятиму, хай вона западеться!
І він рішуче вишмаркнувся, тим більше, що голови все ще вихоплювалися безгучно з калюж, розтуляли пащеки й ніби реготалися з нього.
І тут почувся кволий і розгублений Андріїв голос:
— А де ж больниця, Вась? По-моєму, ми йшли не сюди, а в больницю до цьоці?
— Єрунда! — сказав Вася. — Кудись прийдем, а больниця — не больниця, какоє ето імєєт значеніє, Андрей?
— А мо', больниця прямо? — невпевнено спитав Андрій.
— Канєшно, прямо! — впевнено сказав Вася. — Пашлі!
І вони пішли. Андрієві здавалось, що ступає заболоченими, піврозваленими кирзяками по ніжній, викоханій, ніби пластмасовій, травичці, а Васі здавалося щось інше: ніби щось його за ноги хапало, а що, й без того ясно — втонулі в калюжах люди чи чорти, що ото й досі вигулькували тут і там. А баба Пуця (це бачив тільки Андрій) і досі стояла в озерці, прямо на синій воді й манила його пальчиком, отож виходило, що не сам він ішов, а був манений тим пальчиком.
— Слиш, — сказав він. — А баба чіловєк чи не чіловєк?
— Враг чіловєка! — сказав Вася, який давно бридився жінками. — Тож удівляюся: чо' тобі замандюрилося нести тій бабі торта?
— Не бабі, а цьоці, — поправив Андрій. — І я тобі, по-моєму, як розумному, поясняв. Чи не поясняв?
— Та поясняв, — сказав Вася нетерпляче чухмарячи круглу лисинку на тім'ї. — Поясняв, але лучче б ми ті дєньгі пропили. Бо баба, воно нікада до добра не приведе, хоча вона й цьоця. Тоїсть, хочу сказать, що цьоця — все'дно баба, а баба — то враг чіловєка. Правильно?
— Не правильно, — урочисто сказав Андрій. — Бо коли б я цьоці торта не доніс, я б себе уважать перестав. І дядько в мене заклад виграв би, а це, Вась, ущимляє мою гордость.
— А по-моєму, Андрей, ти просто дурний, — сказав Вася й вирвав ногу з якоїсь розкаряченої лапи, що цупко за неї вхопилася.
— Не дурний, а чесний і гордий, — сказав Андрій. —І не мішай мені йти до цьоці в ббльницю. Бо покину тебе й піду сам. Чи, мо', думаєш, я п'яний?
— В дим, — сказав Василь. — Бо, по-моєму, та чортова баба замість самогонки дала нам дурману.
— Це ти про бабу Пуцю? — спитав Андрій, бо та й досі ще не зникла з його визору і все ще манила його пальчиком.
— Таж про яку халєру? — сердито сказав Вася.