— Ви мене? — здивовано спитав він.
— Тебе, тебе, — тоненьким, як пріла нитка, голосом сказала бабця. — Підійди ближче, маю щось сказать.
Він пішов до неї ближче і ще одну дивну річ помітив: хоч усе (й усі) навколо було мокрим, але бабця, котра стояла поверх калюжі, залишалася цілковито сухою, навіть полотнинка, яка прикривала її кошика. А ще він помітив, що, хоч наближався до бабці, вона почала раптом меншати й меншати, і доки дійшов до калюжі, зовсім змаліла, та й не тільки: тіло її почало ніби сплющуватися, зливатися й мінятися у формі. А коли зовсім близько підійшов, то побачив студент Кощук, що то зовсім не бабця, а сидить перемащена в багнюці величезна жаба-ропуха й дивиться на нього, ворушачи мішечками щік. Кошук злякано відступив, і якийсь несвітський жах почав охоплювати його.
— Ні, — сказав він пошепки. — Ні! Що це воно таке? У цей мент жаба стрибнула. Розпластала в льоті
сильне й моторне тіло й полетіла, ніби птах, просто йому в обличчя. Він захистився руками, хоч добре знав, що це його не врятує. Тоді закричав. Закричав так, як той, що волає в пустелі.
ОПОВІДКА ШОСТА
ПОДАРУНОК ДЛЯ ЦЬОЦІ
АКТ ШІСТДЕСЯТ СЬОМОГО РОКУ
І
Нарешті дощ перестав мочити нещасну землю, і вона мала змогу зітхнути, розпрямити кісточки й зирнути в небо, яке помалу почало проявлятися принаймні своїми блакитними вирвами, що довго свого світла не тримали, як людина, котра тільки-но прокинулася, а в її голові блукають іще лахматі сни; очі відкрила, але повік утримати ще сили не мала. Вулиця була залита водою, бо земля набубнявіла так, що вже не мала куди її ковтати — ото по такій вулиці брів високий, худий, із розчухраним чубом чоловічина, в якого очі були барви отого ще не проспаного неба. Завернув у хвіртку, що намертво вгрузла в болото, і пройшов по липкій стежці, вряди-годи поков-зуючись. Біля хати, як дубчак з обрізаною кроною, стояв літній чоловік і незмигно дивився на гостя.
— Дають муку, Сашка, — хрипко сказав прийшлий. — Тобі не тра? А де цьоця?
— В ббльниці, — дядько прийняв небожа не вельми ласкаво.
Чоловічина, а звали його Андрій, бевкнувся на цілком мокру лавку і чвиркнув під ноги, а може, це та лавка чвиркнула з-під нього водою. Вийшла дядькова невістка й метнула на город сивастим віялом змилків. Кілька зміїстих головатих струмів сповзло з городу на подвір'я, а біля заболочених Андрієвих чобіт спинилися, ніби злякалися.
— Устроївся на роботу, — сказав Андрій. — Грущи-ком у "Темпі". Тож кажу: дають муку...
— І ти можеш узять? — дядько нарешті зацікавився.
— По блату, канєшно, — сказав Андрій.
Дядько на те не відповів, тільки стояв нерушно й байдужно дивився. Знову вийшла невістка і вдруге плеснула хвилею змилків. Тільки тепер сказала:
— Здоров!
Андрій звів на неї сиві, майже мертві очі.
— Ти там, Валь, нічо не сообразиш? — плеснув біля горла.
— А чо' б це я тобі сображала, — байдуже прорекла невістка.
— За муку, що вам візьму.
— Щось не дуже мені віриться в ту муку, — сказав дядько.
~ А мо' й достане, — сказала невістка. — Зайди!
Вайлувато встав, і дядько міг помітити: на задниці в Андрія — мокра пляма. Перетягнув через порога в'яле тіло і став.
— А цьоця де? — спитав, промацуючи очками речі й кутки.
— В больниці, — сказала невістка. — Щось із печінкою.
Андрій кляцнув язиком.
— Да-м, — сказав. — І водкі не п'є, і печінка больна! Вино було червоне, аж чорне. Зуби вдарилися об
склянку, і та з маху спорожніла — тяглися стінками мутнуваті патьоки осаду. Очевидно, на дворі подув вітер, бо Андрій побачив, як за розчиненим вікном затріпотіло дубове листя, вітер надув фіранки, ніби вітрила.
— То вам тра мука, чи нє? — спитав Андрій. — По руб двадцять три.
— Дай йому руб двадцять три, — сказав з двору дядько, який ані подумав зрухнутися з місця.
— У мене троячка.
— Давай троячку, — запоспішно сказав Андрій. —Здачу принесу.
— Сумніваюсь, — сказав з двору дядько. Андрій різко повернувся у той бік.
— Не довіряєте мені, дядьку? — сказав гостро. —Чо' це мені не довіряєте? Цьоця всігда довіря, бо цьоця — чіловєк! Цьоця всігда каже: на, Андрей, рубля, то хіба коли не оддав? Давайте до трояки ще руб двадцять три, і я того!
— Що того? — байдужно спитав дядько.
— Торта куплю і занесу цьоці в больницю. Чи думаєте, не занесу?
— Ну, це як сказать? — спокійно озвався дядько. — Думаю, не занесеш.
— Хочете, закладемся! На три рубля!
І тільки тепер в дядька в очах спалахнув живий вогник.
— А чо ж, — рівно мовив. — На три рубля закластися можна. — Тіки, коли не оддаси, у двір мій не показуйся, пойняв?
2.
Вони пили самогон у Андрієвій захаращеній кімнаті, закусюючи солоними позаминулорічного засолу огірками, які вже й розповзались у пальцях, і вели балачку, хоч хтось збоку міг би сказати, що то не балачка, а система якихось не розділених на слова вигуків. Андрій при цьому впирався очима у запльовану підлогу. Здивувався, як це могло статися: сидів рівно, і приятель сидів рівно. Отже, мала бути видна стіна, ну, стеля чи куток, але видна була підлога, тобто захаркані, затупцяні брудними ногами дошки (аж стільки часу не вгавав дощ, та й знов, здається, почався), смужки бруду поміж них і розтоптані, а деякі й цілі, недопалки.
— Брось, Андрей, ето дело, — сказав приятель. —По-моєму, не обіжайся, ти дурак! На кой хрен тобі здався той торт! Пропйом троячку — і всьо тут дєло!..
— Нє! — гордо сказав Андрій, змотуючи, як кінь, головою. — Це так кажеш, бо думаєш, що я без само-люб'я. Думаєш, Андрей — шмата, ще й обгепана. Так от, знай: торта я цьоці куплю і принесу, і той старий скупердяга мені три рубля в лапу покладе. Бо я, Вась, може, й люблю бухнуть, але я, Вась, гордий. Мене, Вась, обіжать чи брать на пушку ніззя, бо я, Вась, обідчевий...
Він сів рівніше, цього разу перед очима загойдалася стеля, точніше, лампочка, яка ніби подовжувала щохвилини дрота, ніби хотіла дотягтися йому до голови. Андрій стукнув кулаком по столі. Лампочка здригнулася й закліпала.
— Цьоця, Вась, у мене чіловєк! — сказав Андрій лампочці. — Попросиш вина — на, Андрей, вина! Попросиш борщу — сядь, Андрей, лопай! Я, Вась, торта цьоці куплю. А знаєш чому? Бо я, може, й бухарик, але чесний, Вась. Чесний, а ще більше гордий, — він схопив зажма піджачка й поторсав.