Вулиця

Сторінка 22 з 23

Шевчук Валерій

А небо вже забуло, що вирішило розпогодитися, і спустилося ледве не до голів Андрія і Васі, а може, й спустилося, бо обоє відчували ту хмару, але не так на голові, як у голові. А може, це народжувалися сутінки. Андрієві здавалося, що із тієї ніжної травички, по якій ступали його заболочені кирзяки, починають витинатися маки, впереміш із матіолами, — квіти поволі розправляли пелюстки. Васі ж здавалося, що оті голови в калюжах повтомлювалися сміятися з них, отож висунулися ще раз, приклали брудні, аж чорні руки до ротів, позіхнули влад, набрали повітря, аж віддулися щоки, й поринули у свою любу тьму; відтак завулок став ніби звичайнішим, але Вася чув, що повітря наповнене невидимими істотами, які дихають йому в потилицю і в лице, а одна запустила за пазуху холодну руку і вилапує там його серце. Щось змінилося й для Андрія, бо баба Пуця, яка йому може ввижалася, а може й ні, вийшла із озерця й подибала чистенькими капчиками по зеленій пластмасовій травичці в їхній бік.

— Що це воно дєлаїця? — спитав тривожно Андрій.

— Нічо не дєлаїця, — героїчно сказав Вася. — Йдемо до твоєї чортової цьоці, хай би вона сказилася!

— Ти обіжаєш мою цьоцю, — ображено протяг Андрій. — А вона хароша!

— Баби хароші не бувають, — сказав Вася. — По-моєму, нам тра піти одсюдова, в якусь нечисту місцину попали.

— А мені кажеця, — мрійно сказав Андрій, — що я й не п'яний. Так добре на душі...

4.

І тут вони обоє потрапили в коротку безпам'ять, може, це так подиригувала ними баба Пуця, що її бачив Андрій, або ж ті чорти, що їх бачив у болоті Вася, а може, отой дурман, що його напилися з волі тієї ж баби Пуці, але так сталося. Коли ж отямилися, то виявилося, що готувалися, бозна-чому, змагатися, хто далі стрибне, власне, чи перестрибнуть вони поставленого на певній віддалі торта. Вони ніби про це домовилися тоді, коли пробували у безпам'яті, але як саме й чому, жоден не пам'ятав, бо коли отямилися, то Вася почув, що Андрій йому каже:

— Цибай, зараза! Бо ти випив, як і я. І я тебе знаю: не слабак ти, а придуруїся!

Отож Вася відступив кілька кроків назад, зміряв оком відстань і побіг кривим зиґзаґом. Цибнув — і шматки болота посипалися на Андрія. Впав по той бік торта й затрусився від реготу, хоч руки його плеснули в калюжу і весь обіллявся чорною нужею, відтак з обличчя став чорненький.

— Да, я ще того! — сказав, сідаючи в калюжу. —Носа, можна сказать, тобі втер. Але другий раз ти мене цибать не принуждай. Другий раз я цього тортика розшльопаю. Гони!

Андрій готувався до стрибка. Виміряв відстань, а бігти йому доводилося по рівненькій і зеленій пластмасовій травичці, отож, коли стрибнув, клапті багна не полетіли з його ніг, а травичку трохи кирзяками розворушив. І йому здалося, що він летить, як птах, що цей політ триватиме бозна-як довго, і вітер тріпав його піджачком, власне розлетілими полами, і летів він, блаженно усміхаючись, бо коли в такому чудовому польоті, то вже напевне ніколи торта не розшльопає, а впаде десь у тридев'ятому царстві і тридев'ятому государстві; і побачив світ з висоти пташиного польоту, а він був чудовий, а ще побачив маленьку бабусю, що задерла до нього голову і щасливо сміялася, помахуючи ручкою, як тоді, коли прощаються з осінніми відлітними птахами.

— Уніманіє, аз! — крикнула баба Пуця, а може, Вася, а може, й сам Андрій.

І на те чудове слово, якась незрима сила зупинила його в льоті чи зірвала й жбурнула донизу, і він почав падати, як падає літачок, неправильно зроблений із листка паперу, — носом униз. Отож і летів він носом униз, а чомусь упав не носом, а таки задом, і точнісінько на торта, який розкішно розлігся був у зелененькій, ніби пластмасовій, травичці. І шматки торта розлетілися точнісінько так само, як розліталося багно з-під Васиних чобіт, а той сидів по-турецькому в калюжі і, ніби велетенська жаба, кумкав і сюрлюкав, а може, це був такий спосіб у нього реготатися.

— Ха-ха! Андрей! Ха-ха! — Вася трусив головою, бо та голова була набита дурманом, чи хмарою, чи дощем, що став, здається, більший, бо лисинка його цілком змокріла. — Ха-ха! Ха!

Андрій став навкарачки: на землі лежав розплеснутий торт, тісто повилазило й випливло в болото. Так, так, в болото, а не на зелену травичку, бо на той мент Андрій протверезів. І не було ніякого попереду озерця, і не було ніякої баби Пуці, а тільки Вася, чорний, заболочений, який сидів по-турецькому в калюжі і квоктав тепер, як квочка, а ще завулок, заболочений, як Вася, по вуха, а ще він сам, заболочений не менше.

— По-моєму, — сказав тривожно Андрій, — ми з тобою й справді дурману напилися.

— А я що казав? — долаючи спазми реготу, сказав Вася.

— І це вже торту хана? — печально спитав Андрій.

— Хана! — сказав, не можучи припинити сміху, Вася.

— А як же з цьоцьою?

— А як собі хочеш! — витис із себе між приступами реготу Вася. І тут Андрій побачив величезного, величиною з корову, рудого собацюру, той ішов до нього й приязно виляв хвостом. Мав мудрі, великі очі й дивився розумно, як людина.

— Пуцю, Пуцю! — покликав Андрій.

Собака підійшов. І тоді Андрій побачив, що це не пес, а псиця, тобто не "він", "вона"; отож псиця підійшла й подивилася великими розумними людськими очима.

Андрій зачерпнув рукою розчавленого торта й подав псиці:

— На, хай ти згориш! — сказав він. — Бо я таки чорті-шо! Торта цього не приніс, дядькові заклада програв, а в голові в мене — дурман.

Псиця облизала його пальці.

— Хароша хавка! — сказала. — Дай ще!

Вася вже не сміявся. Але продовжував сидіти в калюжі по-турецькому і, ніби жаба, бальбушився на Андрія і псицю.

— Що це ти робиш? — спитав він.

— А-а, — розчаровано сказав Андрій. — Хіба не все-дно?

І він знову дав псиці розгепаного торта. Собака задоволено, аж пожадливо лизала.

— Спасибочки, — сказала псиця, коли ковтнула останнього шматка. — Дай іще!

— їж, щоб ти вдавилася! — сказав Андрій і печально почав похитуватися, з тугою дивлячись на окоєм, де стало трохи світліше, ніби небо готувалося розірвати хмариння вдруге. Здається, на те й заходило.

5.

І тут і Андрій, і Вася почали бачити не по-різному, а однаково, тобто обоє уздріли чортів, які вилізли з найбільшої калюжі серед вулиці і почали на очах рости, перетворившись у рослявих гарних хлопців, напрочуд однаких, чорних, з лискучими, порослими рідкою щетиною тілами, з великими щелепами й низькими лобами, хоча від того вони не переставали бути гарними. Над лобами в них виростали ріжки, очі були небесно-сині, а ступали вони влад, ніби були добре вимуштрувані солдати, тобто одночасно виставляли ноги й одночасно змахували руками. Мали великі, сліпуче білі зуби, вишкірювали їх оптимістично, як герої в американських фільмах, але через рівні проміжки часу гасили усмішки. Ноги закінчувалися ратичками, і тільки ці ратички були в болоті, загалом же тіла їхні вилощено-вимиті. Ратиці м'яко ставали в болото, а коли дорогою траплявся жмут трави, вона відразу вигоряла, а пообіч чортів на деревах скручувалося листя, чорніло й осипалося попелом. Чорти ж при цьому карбували крока, ніби на параді, а їхні голубі погляди світилися любов'ю й мужністю.