задумався, а вуйко Дорко злучив в умі появу Іванського
129
5 О. Мако"ей. т. 2
з утечею Мані, вважав, що се, мабуть, була причина і наслідок, і, зацікавлений,-став глядати своячки.
Чого не бувало — панна Маня приглядалася, як старші гості при трьох столах грали в карти. Хоч, видимо, не розуміла гри, але слухала окликів грачів і дивилася на всяке кидання карт.
Вуйко Дорко зайшов її тихцем.
— А ти відколи стала до карт цікава? — питав її. Вона, мов дитина, зловлена на злім учинку, почервоніла.
— Я... я...— і не знала, що дальше казати.
Вуйко дивився зі значучим усміхом, як зачервонілося її личко, і байдужно сказав:
— Маємо нового гостя — професора Іванського.
— То й що з того? — спитала Маня.
— Гм... що з того? Звісно, нічого.
Зловився вуйко! Не знає, що дальше казати. Йому здавалося, що приніс своячці гарну новину, вже підозрював і те, і се, а вона: "І що з того?" Коли нічого, то нема що більше й говорити... Маня дивилася дальше на грачів.
Та от за вуйком Дорком прийшов небавно і Іванський, поважний, як на вчителя пристало.
— Добрий вечір вам, панно Маню!
— Добрий вечір!
— Я трохи припізнився, не міг перед вечором приїхати.
— Дуже добре, що тепер приїхали.
— Але, на жаль, мушу вже о восьмій рано від'їздити. Можу вас просити до мазура?
Панна Маня пішла танцюватц мазура. Вуйко Дорко, що стояв біля них і чув їх розмову, не помітив ні в їх поглядах, ні в словах нічого надзвичайного. Щось трохи Маня здавалася йому як би неспокійна, але більше нічого. Може, воно так справді тільки здавалося?
Найшов своє пальто, кинув на себе і вийшов у садок, бо в хаті було душно і у вуйка почала голова боліти. Став ходити стежками та крізь вікна дивитися на танці.
"Ні, їй-богу, таки то дурна річ — танець! — спало йому на думку.— Як сей скаче мазура! Або ось та панна! І то звуться цивілізовані люди!.. Ба, Дорку, не можна так судити. А ось і ти гуляв із Манею! Ну й що з того? Бо здурів на хвилю, а таки танець — ідіотична річ".
Хоч і осудивши так гостро "дурні" танці, що ніяка, і найвища, культура не може їх позбутися, вуйко Дорко таки часами заглядав у відчинене вікно, щоб подивитися, як танцюють. Учитель Іванський танцював уже з іншою панною, а з Манею нескладно гуляв якийсь молодий чоловік. Вуйко звернув увагу на Маниного танцюра і рішив, що він або гуляти не вміє, або упився.
Маня таки скоро збулася його і, помітивши крізь вікно вуйка в саду, вийшла до нього, накинувши на себе хустку.
— Як там у хаті душно! — нарікала.
— Хто ж тобі каже гуляти? Я міг би тобі дещо сказати про вартість танців.
— Наприклад, що?
— Е, нічого, от нісенітниця!
— Не був би такий великий гріх, якби вуйко сказав раз нісенітницю.
— Я грішу так не раз, Маню.
— Ну, то не кажи. От сідаймо собі тут на лавочці. Як боз пахне! Розповідж мені дещо... я так утомилася!
— Не знаю, що тобі розповісти? Байку, як дитині?
— Говори байку, все одно. Волю байку, як ті компліменти, що їх я наслухалася тепер від мого запитого дан-сера. Аж млісно мені від них.
— Ти воліла би гіркі слова?
— Як коли то й гіркі слова солодші від меду. Спробуй, наприклад, сказати мені яке гірке слово, але таке, як полин.
— Яке ж би... гм! Але ти не прогніваєшся?
— Ні.
— То я тобі скажу: пора б тобі, Маню, вийти заміж...
— Може, за того п'яного ідіота, що з ним я тепер танцювала, бо випадало?
— Ай! Яка ж бо ти! —обурився вуйко.
— Ні, Дорку, я тобі тепер поважно скажу: знаєш, я грошей багато не маю, але жити* все-таки маю з чого. Адже я семінарію учительську скінчила, а що посади не брала, то тому, що родичі не хотіли. А коли б уже потреба,— прошу посади — і маю з чого жити, а за першого вітрогона заміж не піду. Сам же знаєш, що житє не жарт, трудне... То треба знати, з ким жити.
— Добре кажеш, Маню.
— Я вже кількох відпалила.
— Може, то небезпечна річ так перебирати?
— А ще більше небезпечна іти за абикого, за нелюба.
— Гм... і то розумно сказано. Але чи вільно тебе спитати? Чей ти на дорозі життя стріла когось такого, що припав тобі до вподоби? Може, я забагато жадаю від тебе, то я облишу се питання.
— Яка гарна ніч, вуйку! Які пахощі! Чуєш, як соловій в лісі співає?
Вуйко чув солові я, але чув і тихий сміх у Маниних словах. Якби місяць світив ясніше, то вуйко, може, помітив би усміх і на устах у Мані.
— А справді гарна ніч! — відповів, зрозумівши слова Мані так, що в неї єсть свої таємниці, що їх і вуйко не повинен знати. Однак не міг також здержатись від усміху.
Невинні слова вуйкові так розвеселили своячку, що вона вголос засміялася.
— Гарна ніч, гарна ніч! А ти мене про що питав? Не вдавай, вуйку, що тебе можна обдурити!
— Я не цікавий на твої тайни.
— Які в мене тайни? — Питаєшся, хто мені припав до вподоби? То я тобі щиро скажу: ти мені сподобався!
— Ну, Маню, я тобі не забороню жартувати.
— Я не жартую.
— Добре, добре. Отже, я... а ще хто?
— Сказати тобі?
— Як хочеш.
— Отже скажу: також Іванський. Ти знаєш його добре?
— Знаю.
— Такий поважний, Читав багато... Торік під час вакацій був у нас у Середліссю,— там учитель його свояк. Бував у нас — що ми не раз нарозмовлялися! А проте він дуже несмілий.
— То все гаразд! — поквапився вуйко.—г Суплєнти — то нарід до одруження дуже скорий, звичайно, ідеалісти-філософи! Я його спитаюся...
— Вуйцю,— настрашилася панна Маня,—р прошу тебе, не кажи йому нічого! Вуйцю мій золотий! Нащо ж я була така щира перед тобою?!
— Будь спокійна, Маню! Коли не хочеш, я йому не скажу. Але цікаво мені, що тобі подобаються самі такі поважні, тихі. То звичайно дуже скучні люди...
— Що ж я тому винна? — виправдувалася скоро панна Маня, а в голосі її ще тремтів страх, щоб вуйко не сказав чого Іванському.— Я таких люблю, як ти, як він...
— Як я також? — спитав недовірливий Дорко.— Се теорія, моя панно.
— Яка теорія? Чому не має сказати по щирості? Коли панна має відвагу сказати мужчині: "Я тебе не хочу, іди геть!" — то ще більше повинна мати відвагу сказати йому добре слово.
— І се теорія. Ану скажи Іванському таке "добре" слово!
— Годі, нема такого звичаю, бо нема щирості. Мене висміяли б. А проте залежить се ще від того, чи я йому подобаюся, а того я не бачу. Він до всіх однаковий, обережний...