По гостині прибрано і винесено столи на двір, заметено, поставлено крісла і ослони під стінами — і почалися танці. Жиди-музики грали, аж струни рвалися.
Вуйко Дорко, хоч і мав право рахувати себе до моло-діжі, пішов тепер зі старшими грати віста. Якось не щастило йому. Русява дама дзвінкова здавалась йому — не знати чому — панною Манею, і він оглядав її, як фотографію. Тоді розлютувався на себе, що посмів такого страхопуда мальованого рівняти до гарної своячки, і зараз зайшов сю карту. Посидів так собі з півгодини і встав.
— Ні,— каже,— якось мені нині карта не йде. Піду подивитися, як танцюють.
І пішов, сів собі у кутику і дивився. Панна Маня танцювала з якимось семінаристом.
В той час у домі о. Горецького появився учитель Іван-ський. Перший помітив його Дорків брат, пан молодий. Спитав, чому так спізнився, познайомив зараз його з панею Горецькою і доручив її опіці. Пані Горецька доти не втихомирилась, доки не усадовила учителя за стіл та не поставила перед ним усяку їжу і вино. Іванський сів і, дякуючи, їв та пив, до чого господиня заохочувала його милим примусом, і куштував усе, що вона подавала.
Тим часом панна Маня у світлиці, де були танці, помітила вуйка Дорка.
— А, вуйко! — повітала його.— Як же ти собі тихо присів у кутику! Тепер панни вибирають, отже, я тебе вибираю до танцю.
— Дай мені спокій!
— Ні, мусиш. Ти мені гарбуза даєш?
Рад-не-рад мусив вуйко пригадати собі всякі "кроки", що ще замолоду вчився, і пішов зі своячкою в танець. Не дуже йому щастило, але Маня розважила його:
— Бачиш, вуйку, танцюєш, як двадцятилітній молодець, а ти вже себе в діди записав, у карти граєш!
— Але як я втомився! Аж піт виступив. Ну, вже досить, буде з мене! Відвик давно...
— То сідаймо.
Сіли собі на ослоні при стіні.
— Знаєш ти, Маню, сю пісню: "Де ся наші літа діли, літа наші молодії? Пропали, як гомін за горами..." Не тямлю добре слів, але голос пам'ятаю.
— І що з того?
Дорко спинився. Справді, і що з того? Минули літа молодії, і з тим треба погодитися. Адже кождому минають...
— Про що так, вуйку, задумавсь?
— От, щось у голові снується! Правда, що то гарно сказано: "Як гомін за горами..."? Було весело від радісних співів молодечих, аж лунало, а тепер уже і гомін пролунав.
— Може, ти, вуйку, поезії пишеш? — жартувала панна Маня, не розуміючи смутку вуйкового.
— Колись писав, іще в гімназії, а тепер і одного вірша не склею. Проза життя...
— Чи життя справді таке трудне? Мені дома так добре, і хоч я знаю, що люде бідують, та дуже часто забуваю про се.
— Життя справді трудне. Зацвіте замолоду, .як кущ рожі, а тут і приморозок, і спека, і буря пообривають помалу листки, зв'ялять квітки, гілки — і не стямишся, коли з того всього останеться сухий кущ.
— Що на другий рік може знов зацвісти,— додала панна Маня.
— Зацвісти може, та вже не так, як перше, коли гілля було здорове. А проте, правду тобі кажу, я не знаю й досі, як на життя дивитися. Раз здається веселе, вдруге сумне... Одно тільки правда, що(псГрозчарованнях дуже трудно прийти до себе.
— А ти мав які розчаровання? Правда, я сама знаю одно.
— Як мене прогнали з семінарії?
— Так.
— Ох, тяжко мені се було тоді. Ніхто не зрозумів чоловіка, не навчив... Прогнали — і роби собі, що хоч! Думали, що то добрий спосіб направити. А я тільки старався знати все, читав і те і се, бо як же ж можна щось судити, не знавши?
— А більше розчаровань ти не мав?
— Ще й кілько, моя Маню! — говорив Дорко розжалобленим голосом.— Розваж тільки: я мусив жити в Відні, а не мав із чого; скінчив агрономію, а посади не здобув; опинився сам безпомічним, а другим мав помагати... Ет, дур^ ниці! Нині весілля,— що ми будемо свої жалі виводити?)
Але панні Мані зовсім ті жалі не були нудні. Лице її свідчило, що вона їх глибоко відчувала, і се мовчання її по словах Доркових говорило більше, ніж багато слів.
— Ми, дівчата,— промовила вона по хвилинні,— завидуємо мужчинам. Думаємо, що справді їм тілько житє,
а як придивитися їх щоденній боротьбі, аж страх бере! Хоч наша доля також не цвітом маєна.
— Знаю, знаю, Маню.
Вуйко Дорко спер руки на коліна і вдивився в землю. Музика грала, а пара за парою йшла, зачіпаючи часом і Дорка, і Маню, бо хата була тісна.
Що такого, що панові директорові так приємно розмовляти зі своячкою Манею? Розмовляв би, балакав би до самого рана. І випив нині понад свою звичайну міру, а таки ще спати не хоче і не нудиться. Але... але пан директор таки не зовсім щирий. Говорив, які мав розчаровання, а про одно таки не згадав. А не було воно таке маловажне, щоб гіро нього можна забути. Якби так хто міг переглянути папери Доркові, педантично поскладані в його бюрку дома, найшов би там у окремій куверті кільканадцять листів, писаних жіночою рукою, а в листах сухий букетик квіток. Давня історія, ще з часів теології. На третім році зазнайомився був із одною панночкою, вже писали одно до одного в листах "ти", аж тут Дорко мусив покинути семінарію, а його суджена без найменшого романтичного одча'ю пішла зараз за іншого заміж. Дорко — що ж він? Мусив скорилися долі. Та боляче йому було се, так боляче, що під тягарем туги зложив був раз елегію, повну невимовного смутку. Тепер ся елегія, листи і букет лежать собі спокійно в бюрку, не займані від довгих літ рукою Дорковою. Нащо й згадувати минуле? Його колишня суджена має вже сина в гімназії. Дорко бачив його кілька разів: гарний хлопчина, зовсім у маму вдався...
Несамохіть, розповідаючи Мані свої розчаровання, нагадав собі він і сю пригоду і так задумався, що й не звернув уваги, як Маня нишком відійшла собі. Оглянувся: її вже не було в світлиці, але зате перед собою побачив Іван-ського.
Іванський приїхав нічним поїздом і прийшов пішки зі стації до Волі, бо о. Горецький не сподівався вже ніяких гостей і не вислав коней на станцію. Не велика се дорога, два чи три кілометри, отже, пан Іванський міг пішки прийти.
Привітавшися з паном директором, що щиро зрадів із приїзду нового гостя, Іванський склав руки на грудях і, певний себе, дивився на пари, що перед ним проходили.
— Панни Мані з Середлісся нема?
— Є! Де ж вона поділася? Була тут перед хвилиною. Ждали ще якийсь час, але Маня не приходила. Іванський