ГІСТЬ З КАНАДИ
Саме перед північчю станув поїзд у чудовій наддністрянській околиці, освіченій повним місяцем. З вагонів вийшло кілька заспаних жидів і жидівок і якийсь чоловік з малою скринькою в руках. Коли б судити єго по одежі, можна би здогадуватися, що се якийсь підпанок, але по тяжкім ході, великих руках і згорбленій постаті зараз було пізнати, що се перебраний мужик або робітник. Тілько віку не можна було вичитати з єго зімнятого і, певно, зо три тижні не митого та не бритого лиця; міг мати тридцять або й більше літ.
Він вийшов з двірця на дорогу і зараз скрутив на пасовисько на стежку, що з високого горба вела стрімко вниз в село Д. Тут не мав, видко, охоти пристанути хоч на хвилину, щоби подивитися з гори, як гарно виглядало село в долині, як біліли хати між садами, як блистів до місяця широкий і глибокий Дністер, як легенька срібна мрака покривала лози і високі зелені береги; він спішився або був зовсім нечулий на красу природи.
Тілько в селі, коли зайшов в одну бічну уличку, станув і почав розглядатися. Яких п'ятдесят кроків перед ним стояла хата з господарськими будинками, по тім боці улиці знову хата, а далі під горбом між деревами було вже темно і сумно: світло місяця туди не сягало.
І в хатах і надворі все спало.
Простоявши хвилину, подорожній підійшов крадьки під вікна найближчої хати і заглянув у мале віконце, н ічого не побачив, ані не почув. Тоді поклав скриньку на землю, вхопив за рами віконця і силувався відчинити. Не йшло. Вкінці з пересердям вдарив ліктем в шибку, розбите скло задзвеніло, і в хаті скрикнув хтось: "Господи!"
— Відчиняй! — приказав подорожній гнівно.
— Хто ж там? — спитав перестрашений жіночий голос з хати.
— Се я, Яків! Твій чоловік!
— Ай, господи! Яків! Я зараз! Тілько світло засвічу! Блиснула невеличка лампа в хаті, а по хвилі відчинилися
й двері. Яків увійшов зі скринькою в хату.
Ані не звітався з жінкою, ані не сказав доброго слова, тілько розглядався хвилину по хаті, потім сів на лавці і сердито глянув на жінку, котра не знала, чи має тішитися, чи смутитися, так її зараз ся перша хвилина прибила.
— Ти нащо шибку вибив? — спитала несміливо.
Яків не відповів на се питання, тілько від себе спитався:
— Дитини нема?
— Адже вмерла зараз в першім році, як ти поїхав! Я тобі писала.
— А друга де?
— Яка друга? Адже другої в нас не було!
— В нас не було, але в тебе найшлася! — гримнув Яків гнівно.— Я все знаю. Я там, за морем, уже три роки працюю як ніч, так день, а ти тут з іншими водишся! Кажи, де дитина?!
Молодиця, спрацьована і втомлена, але з лиця доволі гарна, поправила собі хустку на голові і блиснула гнівно карими очима.
— Ніякої другої дитини не було і нема! Коли не віриш,— шукай! — відповіла твердо.
Яків встав з лавки.
— Ти ще пискуєш! А з сусідом Вербовим що? Ти гадаєш, я не знаю?! Мені писали!
— Неправда! неправда! — скричала налякана молодиця і повернулася до дверей, мовби хотіла утікати.— Присягаю богу, що неправда!
В тій хвилі прискочив до неї чоловік і з цілої сили вдарив її кулаком в плечі, потім ухопив за рукав, здер хустку з голови і почав бити, де попало. Жінка кричала і виривалася з рук чоловіка, але він тримав єї одною рукою, як кліщами, а другою бив без милосердя.
— Рятуйте! рятуйте! — кричала она, упавши на землю. Відчинилися сінешні і хатні двері і на порозі станув
дужий мужик, сусід Вербовий, з колом в руці.
— Се що за розбій поночі? — скрикнув він.— А! то ти, Яків? Так з жінкою вітаєшся?! Людям спати не даєш?
Відложив кіл набік і оп'янілого з гніву Якова одним замахом відірвав від жінки і кинув у другий кут хати так сильно, що той аж головою тяжку лаву посунув далі.
— Се що за поведенція?! — крикнув ще і, розставивши ноги, як до борби, станув над Яковом, готовий кождої хвилини почастували єго ще краще.
Яків справді зірвався з землі і замахнувся на Вербового. Той вхопив єго за обі руки, скрутив їх так, що аж затріщали, і силоміць посадив напасника на лаву під вікном.
— Сиди і не рушся! Кажи, чого тобі треба? Якої напасті шукаєш собі?
— То ти до моєї жінки... і ще мене б'єш! — хрипів з лютості Яків, силуючись вирватися з медвежих рук сусіда.
На сі слова сусід відповів таким тяжким поличником, що Яків аж на лаву похилився.
^— Не бреши, песій сину! — наказував Вербовий.— Три роки сидиш там у Канаді, до жінки ані слова не напишеш, ані зломаного грейцара не пришлеш,— она ту бідує, ради собі не годна дати, а ти щойно приїхав — і зараз до бійки! То се твої долари з Канади!
— Най з другими не водиться! — боронився Яків і по голосі єго було пізнати, що чувся переможеним.
— З ким?!
— Адже з тобою першим! Мені писали до Канади! Ляснув другий поличник, і лице Якова почервоніло
та почало пухнути.
— Хто писав? — спитав Вербовий.
— Підлужний писав!
— Не бреши! Він неписьменний.
— Він підписаний на листі! Хтось за него писав.
— Добре! Зараз єго спитаємо! Ходи!
Під час сеї лютої пересправи збита молодиця заводила коло печі, мов по покійнім:
— Така мені заплата за мою працю гіреньку... що я єму і клаптика землі не продала... що я собі рук і ніг не чую... За три роки аби гріш прислав, аби добре слово написав... нічого! То інші чоловіки гроші посилають, суми привозять, а він кулаки...
— Не плачте, сусідо,— потішив єї Вербовий, випихаючи єї чоловіка у сіни,— ми зараз сюди вернемося.
І силою потяг Якова за руку надвір та у темну вулицю під горб.
За ними вийшла молодиця на дорогу. Ту стояла вже жінка Вербового, збуджена криком і бійкою.
— Сусідонько, кумонько, ненько моя! — стала молодиця жалуватися.— Чи чували ви таке? З-за моря приїхав, аби мене набити запусто, задурно! Мені за три роки зломаного гроша не прислав, а сотки видав на дорогу, аби мене сам міг набити.
Сусіда почала її втихомирювати, она притихла і лише хлипала, як дитина, спершися о ворота.
Минуло добрих кілька хвилин, і в темній вулиці під горбом залунав такий сильний поличник, мов великий батіг ляснув.
— То ти аж з Канади приїхав напасті собі шукати?! — кричав там Підлужний так, що кожде слово єго здалека було чути.
— Хто ж писав?! — боронився Яків уже зовсім м'яким голосом.
— А мене то що обходить?! Маєш лист, то шукай собі писаря! А людей не займай, волоцюго світовий! Перебрався і гадає, що вже пан...