тав приятелеві одну 8І своїх чарівних розмаїтостей на теми паризького життя, які створювали газеті неабияку славу, Етьев поцілував його в обидва ока й пазвав добрим генієм газети.
— У такому разі ндвіщо ти перекручуєш зміст моїх ртатей? — зацитав Люсьєн, якиц написав той блискучий н^рис тільки для того, щоб надати більшої сили своєму обуренню.
— Я перекручую?! — вигукнув Лусто.
•— Ну а хто ж спотворив мою статтю?
— Ти, друже, просто ще мало обізнаний з нашими справами, — сказав Етьєн сміючись. — Амбігю передплачує в нас двадцять примірників, причому ми даємо їм тільки дев’ять: директорові, капельмейстерові, режисе— ррві, їхнім коханкам і трьом співвласникам театру. Кожен із бульварних театрів у такий спосіб виплачує газеті вісімсот франків. Ще стільки ж дають квитки на лржі, що їх надсилають Фіно, та й актори і автори п’єс передплачують по кілька примірників. Виходить, шахрай отримує на Бульварах вісім тисяч франків. Це все малі театрики — тож уяви собі, скільки він лупить з великих! Тепер зрозумів? Ми повинні бути вельми поблажливі...
— Я зрозумів, що мені не вільно висловлювати свою думку.
— Ет! Чи тобі не однаково, коли ти з цих ясел годуєшся? — вигукнув Лусто. — Крім того, хлопче, чим тобі: так дозолив цей театр? Має ж бути якась причина для розгрому вчорашньої вистави? Громити, аби тільки громити, означало б шкодити добрій славі газети. Якщо цотім ми й затавруємо когось по справедливості, це вже не справить ніякого враження. Директор чимсь тобі не догодив?
— Віп не виділив для мене місця.
— Л, тоді зрозуміло, — кивнув Лусто. — Я покажу директорові рукопис твоєї статті і скажу, що я пом’якшив її, це тобі принесе більше користі, ніж стаття надрукована. Проси в нього завтра квитки, й він виписуватиме тобі по сорок щомісяця, а я відведу тебе до чоловіка, з яким ти домовишся про збут; він скуповуватиме їх у тебе зі знижкою у п’ятдесят відсотків проти їхпьої ціни. Театральними квитками торгують, як і книжками. Ти побачиш різновид Барбе — проводиря клаки. Він живе тут, неподалік; ми маємо час, ходімо до нього..*
— Але ж Фіно вдається до пегідппх махінацій! Він визискує таланти, він, по суті, лупить незаконні податки. Рано чи пізно правосуддя...
— Які дурниці! Та ти з неба впав! — вигукнув Лус— то. — За кого ти маєш Фіно? Під удаваною простодушністю, під виглядом Тюркаре, під невіглаством і тупістю ховається лукавство капелюшника — адже Фіно його нащадок. Хіба не бачив ти в його барлозі, в редакції газети, старого солдата часів Імперії, дядька нашого Фі— БО? Будучи людиною, на яку у всьому можна покластись, він до того ж має славу дурня — а це якраз те, чого треба Фіно. Бо саме дядько бере участь у всіх сумнівних грошових оборудках. У Парижі тому, хто пнеться вгору, дуже зручно мати біля себе помічника, завжди готового ввести себе в неславу. В політиці, як і в газетярському ділі, теж трапляється безліч випадків, коли начальству краще триматися осторонь. Якби Фіно вибився у політичні діячі, він би зробив свого дядька секретарем, щоб той стягував для нього данину, як то заведено в установах, коли йдеться про вирішення будь— якої значної справи. Старий Жірудо на перший погляд справляє враження йолопа, але в нього досить тями, щоб бути таємним спільником. Крім того, він стоїть на варті й охороняє нас від надокучливих новачків, від скарг, від скандалів, і я не думаю, щоб у якійсь іншій редакції знайшовся рівний йому.
— Свою службу він справляє добре, — сказав Люсьєн, — я бачив його в ділі.
Етьєн і Люсьєн пішли на вулицю Фобур-дю-Тампль, де головний редактор газети зупинився біля будинку а гарним фасадом.
— Пан Бролар удома? — запитав він у воротаря.
— Отакої! — здивувався Люсьєн.— Верховода банди клакерів — і раптом пан?
— Мій друже, у Бролара двадцять тисяч ліврів ренти, усі драматурги, що пишуть для бульварних театрів, у нього в руках; він має на кожного з них відкритий поточний рахунок, як у банку. Авторські квитки та контрамарки йдуть на продаж. Бролар перекуповує і 8буває цей товар. Ось тобі трохи статистики — це наука вельми корисна, коли нею не зловживають. По півсотні дармових квитків щовечора в кожен театр — це складе двісті п’ятдесят квитків на день; отож, якщо в середньому квиток коштує сорок су, Бролар щодня виплачує авторам п’єс по сто двадцять п’ять франків і має шанс нажити на цьо:.іу стільки ж. Таким чином тільки на авторських квитках він має чотири тисячі франків на місяць, тобто сорок вісім тисяч франків у рік. Віднімемо тисяч двадцять на неминучі збитки, адже йому не завжди щастить продати квитки...
— Чому ж?
— По-перше, квитки, що йдуть у продаж через каси театру, підривають торгівлю дармовими квитками, які не забезпечують нумерованих місць. Театр лишає за собою право розпоряджатись місцями. Крім того, бувають погожі дні й бувають погані спектаклі. Враховуючи такі неминучі збитки, Бролар має по цій статті близько тридцяти тисяч на рік. Потім клакери — його головний промисел. Скажімо, Флоріна й Коралі виплачують йому данину; якби вони відхилили його домагання, їм би не щастило зривати оплесків, таких необхідних для кожної актриси, коли вона з’являється перед глядачами або йде зі сцени.
Лусто пояснював усе це майже пошепки, поки вони підіймалися сходами.
— Париж — дивовижне місто, — сказав Люсьєн. — Тут з усього мають вигоду.
Охайно вдягнена служниця провела двох газетярів до пана Бролара. Торговець квитками, який велично сидів у кабінетному кріслі перед великим округлим секретером, підвівся, побачивши Лусто. Бролар мав на собі сірий мельтоновий сюртук, панталони зі штрипками й був у червоних капцях, достоту як лікар або адвокат. Люсьєн побачив у ньому забагатілого простолюдина: нічим не примітне обличчя, сірі лукаві очі, руки клакера, безбарвна шкіра, на якій гульбощі лишили свої сліди, як лишає їх на даху дощ, волосся з просивиною і глухуватий голос.
— Ви прийшли, звичайно, заради панни Флоріни, а ви — задля панни Коралі, — сказав Бролар. — Я вас обох знаю. Будьте спокійні, добродію, — сказав він, звертаючись до Люсьєна, — я купую публіку в Жімназ, і я потурбуюся про вашу коханку й не допущу ніяких підступів проти неї.