— Ще ні,— сказав Люсьєн.— А сьогодні ж надруковано мою першу велику статтю. Мабуть, Гектор послав газету мені додому, на вулицю Шарло.
— Ось, читай! — сказав Доріа, наслідуючи Тальма в "Манлії Капітолійському".
Люсьєн узяв газету, але Коралі вихопила її в нього з РУК.
— Мені присвячене ваше перо, чи не так? — сказала вона, сміючись.
Доріа тримався надзвичайно чемно й підлесливо; він боявся Люсьєна; віп запросив його разом з Коралі на званий обід, який давав на честь журналістів наприкінці тижня. Книгар забрав із собою рукопис "Стокроток", попросивши свого автора прийти у Дерев’яні галереї, коли йому буде зручно — підписати угоду, яку він Доріа на той час підготує. Як завжди вірний своїм царст— пеним манерам, — мабуть, йому подобалося напускати туману на легковірних людей і скидатися більше на мецената, ніж на книготорговця, — Доріа залишив свої три тисячі франків, недбалим жестом відмовившись від розписки, яку Люсьєн хотів написати, і пішов, поцілувавши руку Коралі.
— Коханий мій, а чи багато таких папірців мав би ти, якби залишився у своїй порі на вулиці Клюні, нишпорячи в старих книжках у бібліотеці святої Женев’є— ви? — сказала Коралі, знаючи зі слів Люсьена про всі його поневіряння. — Далебі, твої друзі з вулиці Чотирьох Вітрів справжні йолопи!
Його братів по гуртку назвали йолопами! І Люсьєн тільки засміявся, вислухавши цей вирок. Він милувався своєю надрукованою статтею, він утішався ні з чим не зрівпянною радістю почувати себе письменником і грівся у променях того осяйного спалаху самолюбства, який буває лише раз у житті. Читаючи і перечитуючи свою статтю, він краще збагнув її зміст і мету. Друк для рукописів — те саме, що театр для жінок, він виставляє на світло їхні хиби і переваги; він або вбиває їх, або дає їм життя; в друкованому тексті будь-яка недоречність упадає у вічі так само яскраво, як і глибока думка. Охоплений почуттям блаженства, Люсьєн уже не думав про Натана — Натан був для нього тільки сходинкою. Поет упивався радістю, він уявляв себе багатієм. Для хлопчика, який, бувало, скромно спускався вулицею Бо— льє в Ангулемі, повертаючися в Умо на горище до Постеля, де їхня родина жила па тисячу двісті франків на рік, сума, яку вручив йому Доріа, здавалася казковою. Спогад, ще досить живий, але якому згодом судилося згаснути серед принад паризького життя, переніс його па майдан Мюр’є. Він згадав свою вродливу і великодушну сестру Єву, згадав Давіда та бідолашну матір; Люсьєн послав Береніку розміняти один білет і, поки вона ходила, написав коротенького листа рідним; потім, боячись, що згодом йому не стане па це рішучості, Люсь— бп звелів Вероніці піти в контору поштових диліжансів і надіслати матері п’ятсот франків. Він усього-на-всього повертав.борг, але і для нього, і для Коралі цей вчинок видався неабияким добродіянням. Актриса поцілувала Люсьєна, вона вважала його зразковим сином і братом, вопа осипала його пестощами, бо такі вчинки невимовно розчулюють цих добрих дівчат, у яких серце — мов на долоні.
— А тепер, — сказала вона, — ми щодня влаштовуватимемо звані обіди. Цілий тиждень у нас буде карнавал — адже ти попрацював на славу.
Коралі хотіла, щоб усі жінки їй заздрили, бачачи, який гарний у пеї коханий, і вона повела Люсьєна до Штауба — їй здавалося, що він не досить ошатно вбраний. Від кравця закохані поїхали прогулятись до Булоп— ського лісу, а звідти — на обід до пані дю Валь-Нобль, де Люсьєн зустрів Растіньяка, Біксіу, де Люпо, Фіно, Блонде, Віньйона, барона де Нусінгепа, Боденора, Фі— лінпа Брідо, знаменитого музиканта Конті; одне слово, віп иотрапив у світ артистів, спекулянтів, людей, схильних після тривог і турбот шукати розради у гострих враженнях, і всі вони приязно прийняли Люсьєна у своє коло. Впевнений у собі, поет сипав дотепами, начебто він ппми й не торгував, і його проголосили людиною без забобонів — вельми модна за тих часів похвала у тому папівприятельському товаристві.
— Так, такі Цікаво б загляпути, що там у нього в душі, — сказав Теодор Гайар, звертаючись до одного з поетів, улюбленця королівського двору, який подумував заснувати невеличку роялістську газету, таку відому згодом під назвою "Ревей".
По обіді журналісти в супроводі своїх коханок поїхали в Оперу, де Мерлен йав ложу; там і розмістилася вся компанія. Отож Люсьєп з’явився тріумфатором там, де кілька місяців тому його тяжко принизили. Він прогулювався у фойє під руку з Мерленом та Блонде, він зухвало поглядав просто в обличчя чепурунам, на яких колись не міг дивитися без побожного захвату. Шатле він потоптав ногами! Де Марсе, Ванденес, Манервіль, світські леви тієї епохи, обмінялися з ним гордовитими поглядами. У ложі пані д’Еспар, поза всяким сумнівом, точилася розмова про вродливого, елегантного Люсьєна; Растіньяк пробув там досить довго, маркіза й папі де Баржетон наводили лорнети на Коралі. Чи пробудив Люсьєн у серці пані де Баржетон жаль за минулим? Ця думка непокоїла поета: тільки-но він побачив Корінну з Ангулема і жага помсти знову обпалила його, як і того дня на Єлісейських Полях, коли він спізнав на собі зневагу цієї жінки та її кузини.
— Чи не з амулетом ви приїхали з вашої провінції? — сказав Люсьєнові Блонде, зайшовши через кілька днів до нього додому; була одинадцята ранку, й поет ще не встав із ліжка. — Його краса, — провадив Блонде, поцілувавши Коралі в чоло, — сіє справжню паніку всюди, де він з’являється — від підвалів до горищ, від верхів І до низів. Я хочу вас викрасти, друже, — мовив він, по— тискаючи поетові руку. — Вчора в Італійців графиня де Монкорне попросила, щоб я вас привів до неї. Ви, звичайно, не відмовите чарівній молодій жінці, в якої збираються вершки світського товариства?
— Якщо Люсьєн буде милим, він не піде до вашої графині, — сказала Коралі. — Навіщо йому тинятися по світських вітальнях? Він там помре з нудьги.
— Ви хочете тримати його під замком? — запитав Блонде. — Ви ревнуєте його до світських жінок?
— Так! — вигукнула Коралі. — Вони гірші, ніж ми!
— Звідки тобі це відомо, кицю? — поцікавився Блонде.
— Від їхніх чоловіків, — відповіла актриса. — Ви, певне, забули, що півроку я була у близьких стосупках із де Марсе.