Одип чоловік, який націлявся на державного діяча й володів вишуканою манерою письма, став улюбленцем знаменитого видавництва; він був ще молодий, мав великий успіх у прекрасної статі й працював у редакції великої газети. Якось у неділю багатий видавець улаштував на своїй віллі бенкет для найвідоміших працівників газетного світу, і господиня дому, жінка ще молода й гарна, повела уславленого літератора в парк. Старший прикажчик фірми, холодний, поважний і діловитий німець, у якого на думці були тільки службові обов’язки, прогулювався попідруч із одним фейлетоністом. Розмовляючи про якусь нагальну справу, вони вийшли з парку й наблизилися до лісу. В глибині хащів німець помітив щось, начебто схоже на його господиню. Він підніс до очей лорпет, зробив фейлетоністові знак мовчати і повертатись назад. Незабаром і сам прикажчик приєднався до свого молодого супутника; він ішов навшпиньки, на— магаючися ступати зовсім нечутно.
— Що ви там побачили? — запитав фейлетоніст.
— Нічого особливого, — відповів німець. — Наша велика стаття пройшла. Завтра ми матимемо принаймні три шпальти в "Деба".
А ось іще один факт, який засвідчує могутність газетної реклами. Шатобріанова книжка про останнього зі Стюартів валялася на складі як залежаний товар. Стаття, що її помістив один юний газетяр у "Журналь де Деба", допомогла розпродати книжку за тиждень. У ті часи, хто хотів прочитати книжку, не міг узяти її в бібліотеці, він мусив її купити, і деякі ліберальні видання, розхвалювані всіма опозиційними газетами, розходилися в десяти тисячах примірників — правда, тоді видавці ще не обшахровували французьких авторів, підпільно друкуючи їхні твори в Бельгії. Отож дошкульні випади Люсьєновпх приятелів та його стаття могли зірвати розпродаж Натанової книжки. Авторові йшлося тільки про вражене самолюбство — йому вже заплатили; але Доріа міг утратити тридцять тисяч франків. Так звана книготоргівля новинками зводилася тоді до простої комерційної формули: стопа чистого паперу коиїтус п’ятнадцять франків, друкованого — сто су або сто екю, залежно від успіху книжки. І нерідко розв’язувала цю фінансову проблему одна стаття в газеті — прихильна або неприхильна. Тому Доріа, якому треба було продатп п’ятсот стоп друкованого паперу, поквапився здатись на ласку Люсьєна. Із пихатого султана видавець обернувся на слухняного раба. Йому довелося зачекати, і він трохи побурчав, трохи погаласував, знову й знову починаючи переговори з Беренікою, аж поки нарешті його допустили до Люсьєна. Гордий книготорговець при-* брав догідливого виразу царедворця, допущеного на прийом до монарха, але разом з тим він не зміг цілком йозбутися притаманних йому поблажливості й пихи.
— Не турбуйтеся, мої закохані молодята,— сказав він. — Які ж воші зворушливі, ці двоє голуб’яток! А таки справді ви схожі па голуба й горличку! Хто б подумав, мадмуазель, що цей молодик із личком юної дівчипи — справжній тигр зі сталевими пазурями; вій шматує ними репутації статечних людей, як мав би роз— диратп пеньюари, коли ви не поспішаєте скинути їх.
І він зареготав, урвавши свій жарт на цьому.
— Ось що, друже мій... — провадив гість, сідаючи поруч із Люсьеном. Потім несподівано обернувся до актриси і повідомив:— Я — Доріа, мадмуазель!
Книготорговець визнав за потрібне вистрелити, як із пістолета, своїм ім’ям, бо йому здалося, що Коралі при-* падає ного не досить люб’язно.
^ Ви вже снідали, ласкавий пане? Може, підтримаєте нам компанію? — запитала актриса.
Залюбки, — відповів Доріа. — За столом розмовляв ти куди приємніше. До того ж, прийнявши ваше запро* щення, я дістаю право запросити на обід і вас. При-" ходьте зі своїм другом Люсьеном, бо відтепер ми з ним повинні жити у добрій злагоді.
Береніко! Устриць, лимонів, свіжого масла й шампанського! — розпорядилася Коралі.
— Вп хлопець розумний і, звичайно, здогадуєтеся, що мене до вас привело, — сказав Доріа, дивлячись на Люсьєна.
Ви хочете купити мою збірку сонетів?
— Авжеж, хочу, — підтвердив Доріа. — Насамперед складімо зброю — і вй, і я.
Він дістав із кишені зґрабпий гаман, вдтяг три тися— чофранкові білети,, йоклав їх на тарілку й церемонно підніс Люсьєнові, сказавіпй:
— Тепер ви задоволені, ласкавий пане?
— Цілком, — відповів поет.
Запропонована сума настільки перевершувала його сподівання, що він аж умлівав від незнаного почуття глибокої втіхи.
Люсьєн не подав знаку, але йому хотілося співати, хотілося вистрибувати; поет повірив у чарівну лампу, повірив у чаклунів; він повірив у свій геній.
— Отже, "Стокротки" тепер мої? — запитав книготоргове^. — І, звичайно, ви не нападатимете більше на мої видання?
— "Стокротки" ваші, але своє перо я продати не можу, воно належить моїм друзям, як і їхні пера належать мені.
— Але ж ви стали моїм автором. А всі мої автори мої друзі. Отож, сподіваюся, ви не захочете мені шкодити й остерігатимете мене про кожеп напад, щоб я маЬ вмогу відвернути небезпеку.
— Я згоден.
— За ваші успіхи! — сказав Доріа, підіймаючи келих.
— Я бачу, ви таки прочитали "Стокротки", — пустий шпильку Люсьєн.
Доріа не збентежився.
— Мій друже, купити збірку віршів, не прочитавши їх, це иайвища похвала, яку може дозволити собі видавець. Через півроку ви станете великим поетом; ви писатимете статті, вас боятимуться, і я без жодних зусиль продам вашу книжку. Сьогодні я той самий торговець, яким був і чотири дні тому. Змінився не я, а ви; минулого тижня ваші сонети були для мене не більше ЯК листям капусти, а сьогодні, завдяки вашим успіхам, вони обернулися на "Мессенські елегії".
— ГІу що ж, — сказав Люсьєн, який у цю мить почував себе турецьким султаном — адже він володів вродливою одаліскою, був улюбленцем слави. Через те він міг триматися насмішкувато і 8 безтурботною зухвалістю. — Хоч ви й не прочитали моїх сонетів, зате ви прочитали мою статтю.
— Звичайно, друже, інакше хіба я примчав би сюди так скоро? На моє лихо, вона напрочуд гарна, ваша жахлива стаття. Повірте, у вас справді великий талант, мій хлопчику. Послухайтесь мене, поспішайте натішитися славою, бо вона скороминуща, — сказав він, ховаючи під добродушною приязню ущипливу суть своєї злегка насмішкуватої поради. — А ви отримали газету, ви вже прочитали її?