Вступ до географії

Андрухович Юрій

"Острів Кавказ, який лежить поміж Індією та Скіфією,

є найвищим островом світу з гірськими вершинами.

Звідтіля доктор Фауст розглядав різні землі і далі морські.

Там росте стільки перцевих дерев, як у нас ялівцю".

Історія про доктора Йоганна Фауста. XVI ст.

1

Старовинна вілла, початок століття, баварсько-карпатський стиль (не знаю, чи такий направду існує, швидше всього — ні, тож будемо вважати, що я вкотре видаю бажане за дійсне), вкрита рудою черепицею, стіни частково з білого каменю, частково з чорного дерева, декілька ґаночків, багатоярусні підвали на зразок середньовічних катакомб, а проте з найсучаснішим устаткуванням, обов'язкова вежа, в якій розташована цілком таємнича окрема кімната для писання шедеврів. Скажімо, готичних романів. Або метафізичних елегій.

Довкола — ріденький, проте вельми рідкісний парк, який навіть узимку, під снігом, залишає сильне південне враження — стільки в ньому вічнозеленого.

Пізніше з'ясовується, що віллу винесено на пагорб, З тераси, по кутах якої зимують закутані в мішки садово-паркові скульптури, можна дивитися на Штарнберзьке озеро, мимоволі згадане Еліотом у "Безплідній землі", на протилежний його берег з відразу кількома мисливськими замками, що ясніють у чорному плетиві січневого баварського лісу. Абсолютна тиша.

Я маю кімнату на третьому поверсі, під згадуваною вежею. Мої вікна виходять на паркові сосни, на приозерні схили, далі само озеро, потім Альпи (іноді їх зовсім немає — вони

розчиняються в імлистій порожнечі), потім вони робляться дедалі вищими, потім починаються інші культури, землі, перевали, інші рослини, ландшафти, мови, напої, потім уже Італія, в бік якої тужливими очима задивлений кожен порядний баварець. Мої вікна, отже, виходять на південь.

У цій кімнаті мешкає дерев'яна жінка. З мечем і Біблією в руках вона охороняє мій сон у головах ліжка. Зрештою, одного чудового ранку я можу прокинутися без голови. Тому намагаюся їй подобатись. Це, здається, свята Варвара. А я колись писав вірш до однієї Варвари, причому римував її з "почварою". Даремно.

До речі, про вірші. Не далі, як місяць тому, у брудному передноворічному Станіславові з його бридкими дощами, воронами і горілчаними чергами я вигадав сам про себе такі рядки:

Патріарх не може жити в неволі,

Патріарх повинен жити в Тиролі..

І от — прошу дуже. Напишеш зопалу щось таке самозакохане, а воно збувається. Майже збувається, бо нині я не зовсім у Тиролі, але дуже близько від нього — передгір'я Альп, Верхня Баварія, що не менш фантастично. Добрий поет мусить бути пророком, ні?

А все ж відчуття нереальності всього навколишнього кілька перших днів ніяк не полишає мене. і ця абсолютна, нерухома тиша, цей січневий спокій передальпійського містечка з його заледве чотирма тисячами мешканців, з його сповільненим, самозаглибленим ритмом, означуваним лише прибуттям і відбуттям електричок на Мюнхен.

І ця нереальна вілла на пагорбі, в глибині парку. Як і належиться віллам, вона має жіноче ім'я — "Вальцберта". Лісова Берта. Берта з лісу. Берта лісів. (Це незримий трубадур Бертран де Борн сурмить десь наді мною).

Не можу ні на чому зосередитись. Така абсолютна тиша. А за нею — безвідмовна діяльність механізмів, двері зачиняються самі собою, з делікатним поклацуванням дверних замків і вимикачів, ритмічні поштовхи гарячої та зимної води в трубах, ці припливи та відпливи на замовлення. Вілла має безліч кімнат, старі дзеркала, обрамлені мармуром, кручені дерев'яні сходи, порцелянові тарелі в креденсах, король баварський Людвиг Перший у масштабі 1:10 скаче

кудись на коні.

Не можу зосередитись, а просто слухаю. Вслухаюся в це затаєне поклацування, безвідмовне потріскування, ритмічне подзвонювання на тлі Великої Січневої Тиші. Сутінки западають вже о шостій вечора. Боюся порушити щось у цій системі. Єдиним невправним рухом гомо совєтікуса зруйнувати всі оці тисячолітні надбання старої Європи: делікатність і перевіреність усіх механізмів її буття.

Безперечно, тут живу не тільки я. Це такий притулок для письменників. Ця тиша повинна спонукати. У ній мусять виношуватися метафори і параболи. Це місце, де нарешті знайдено сякий-такий компроміс митця і суспільства, цих не на життя ворогуючих монстрів. Суспільство до дідька багате. Воно може дозволити собі таку розкіш: надати для тебе кімнату на третьому поверсі вілли "Вальдберта". Разом з панорамою Альп, сосон, вічнозеленими кущами і вікнами

на Італію. Разом із цією тишею та розміреністю. Думай, пиши, оглядай багатосерійні сни про Європу, пий вино, зрештою. Від тебе ніхто нічого не вимагає. Ти не мусиш нікому віддячувати, писати славильні оди. Єдине прохання: сп'яну не побий порцелянові тарелі в креденсі. Бо ви,

поети зі Сходу, іноді полюбляєте щось подібне встругнути.

Цей будинок, на жаль, знаходиться у Фельдафінгу, Верхня Баварія, Німеччина. Ні, не у Ворохті і не у Косові. А міг би. За трошки інших поворотів історичного сюжету. А втім, навіщо ці безглузді зміщування акцентів? Питання явно не в тому, чи гарніші Альпи від Карпат...

Обстеження вілли до найдальших її закамарків тривало для мене десь коло двох годин. Я почував себе так, як, мабуть, повинен себе почувати молодий принц крові, що напередодні коронування оглядає власну карликову державку. З фіксуванням у пам'яті приємних топографічних подробиць: мисливські угіддя, водяний млин, монастирська винарня, заїжджий бордель... І все це тобі "на завтра". Майбутнє виглядає безмежно світлим. Я залишив собі "на

завтра", тобто на ближчих три місяці, купу всього: вежу, терасу, німецькі книги у дорогих палітурках, зимне вино, гаряче вино, миртові кущі, парковий гравій, рипучі сходи, січневу поверхню озера і розклад електричок на Мюнхен...

Пізніше я вийшов оглянути містечко, автоматично поширивши й на нього межі своєї — на три місяці — карликової держави. Відзначив подумки, що підданці мої живуть незле, оточивши себе зусібіч певною формальною довершеністю. Культура саду і культура огорожі, як і культура

балконів, дахів, ґанків, дверей, пташиних гнізд, коминів — усі ці окремо взяті культури вражали бездоганною вірністю стилеві. Міжконфесійна злагода давала про себе знати