відвертим сусідуванням католицької та лютеранської церков. Туга за Італією прочитувалась у дещо кічуватому, але від того щирому настінному живописі з, як правило, євангельськими чи агіографічними (о, ці баварські святі, відомі тільки баварцям! — скільки їх?) сюжетами. Це було т.зв. "люфтмалєрай" (малярство на повітрі), що ним кожен місцевий мешканець, свідомий власної унікальності, вважає за необхідне прикрасити свій будинок.
Я погодився правити такою країною.
Перший рядок виник сам по собі: "Зима в Баварії повільна". Можна було записувати вірш, який виростав би у цикл, який, у свою чергу, виростав би у книгу. Я не став цього робити з огляду на банальність ситуації. А проте рядок ще декілька днів залишався при мені, час від часу
натякаючи зсередини на можливе продовження сюжету:
Зима в Баварії помірна.
Зима в Баварії постійна.
Зима в Баварії подібна...
Останній варіант приваблював необхідністю перекинути мовний потік у наступний рядок. На цьому мене й заклинило остаточно. Деякі вірші не мають права бути написаними. Їх
треба замовчати — хай болять вічно. Зима, до речі, закінчилася десь так через тиждень, і я вже направду журився, що робитиму зі своїм анахронічним пальтом на тлі цієї свіжої (вічної?) паркової зелені. Але потім зима неодноразово і надовго поверталася, адже з півдня були
Альпи, зима обвалювалася надмірними, якимись аж різдвяними снігопадами у лютому й березні, і навіть у квітні, на католицький Великдень, було кілька добрих жмень снігу, принесеного вітром звідкілясь із околиць Міттенвальду, може, з Карвендельського хребта, не знаю.
Близька присутність гір узагалі вирішує досить багато. І суть не тільки в географічних назвах, хоча не забуваймо і про них. Кочівник (не скажу "завойовник") інстинктивно
уникає історизму. Називати певний край "Галичиною" для нього означає визнати, що тут хтось уже був перед ним. Був — у сенсі буття, а не перебування. Йому зручніше називати все це "Прикарпаттям". Це ні до чого не зобов'язує, бо є простою констатацією географічного факту. Причому з точки зору східної, адже з точки зору європейської ми знаходимося за Карпатами, тобто називати цей терен слід "Закарпаттям".
Що міг би вигадати уявний "кочівник" для Баварії? Який замінник винайшов би? Передальп'я? Можливо. Однак чи переконав би він усіх цих моїх тимчасових підданих?
Я звернув увагу на їхню любов до самих себе. Вона починається з капелюхів і гетрів, а закінчується Рільке і Вагнером. І поміж цими полюсами любові ще безліч інших цінностей, як, наприклад, Священна Римська імперія, виноград, пиво, духові оркестри, "Карміна Бурано", порцеляна з Німфенбургу, лебедине королівство Людвига Другого, ще раз пиво, багато пива, пиво і бароко, і тисяча кав'ярень, і нарешті повсюдне, як повітря, "ґрюсс Ґотт!" •— "вітай
Бога", щось на зразок нашого "Слава Йсу!"
Недалека присутність гір вирішує майже все.
2
Європейську людину (куди, однак, мене потягло?) сотворили гори і ліси.
Природа підказала, що буття мусить прагнути до дискретності, різноманітності й формальної довершеності. Гірсько-лісовий ландшафт був наочним втіленням усього переліченого. Він привчав до чутливого співіснування з Каменем і Рослиною.
Мандрівні проповідники, рицарі, акробати та комерсанти — цей рухливо-текучий фермент поштарів Старого Світу — щоденний свій шлях вимірювали подоланими горами і перетятими лісовими стежками. Краєвид вимагав уважності. У степах їм не вдалося б стільки пройти.
Заглибившись у нетрища Чорного лісу десь поблизу, наприклад, Тисмениці, подорожній самітник міг уже ніколи з нього не виринути. Чи виринути, скажімо, аж у південнонімецькому Шварцвальді (що, зрештою, в перекладі — той самий Чорний ліс). Стара Європа була суцільним
лісом, вмістилищем святинь і кошмарів. Безперечно, це її врятувало. Кочівники Великого Степу могли й справді жахнутися цього океану. Обмеженість краєвиду змушувала любити кожну п'ядь
землі. Коли маєш до диспозиції Велике Ніщо, себто голу рівнину, по якій — скачи хоч десять тижнів — нічого не зміниться, починаєш вірувати у марноту марнот, в нікчемність усіх зусиль, у повну людську неспроможність. Залишається мчати з диким свистом у кількасоттисячній масі таких же знеосіблених одиниць, палити і руйнувати, приносити криваві офіри своїм незрозумілим богам. І розвіятися з попелом по спустошеній рівнині — все одно!
Коли ж довкола тебе — зелені схили й улоговини, починаєш вірувати у тривкість. З'являється усвідомлення дому. Він такий і тільки такий, він тут.
Європейську людину сотворила спадковість.
Ти приходиш у світ в оточенні веж і садів, яким безліч століть. Ти вже безсилий чимось тут нашкодити — навіть якби дуже прагнув цього. Хоч цю архітектуру підглянуто в ландшафту, всі її творці відомі поіменно. Це перемога над марнотою марнот, ці координати сталості й поступальності знаменують собою певні абсолютні цінності, серед яких — людська особистість, окрема, одна і неповторна.
Комуністичний режим волею історії (історії?) зміг запанувати над поляками, чехами, угорцями. Але він завжди сприймався у цих країнах як тимчасове й абсурдне непорозуміння. Настільки не пасував до їхніх площ, арок, соборів, дзвіниць, парків і садів. А коли режим не пасує до
людей, то його раніше чи пізніше повалюють.
Європейські міста будувалися особистостями, панами над формою. І водночас — слугами Божими. Про Вертикаль, про цей погляд згори тут пам'ятали завжди. Властиво, вся забудова здійснювалась так, аби задовольнити найвимогливіший смак Небесного Глядача. Цього року я
пережив цілу серію таких сходжень. Дивився на карнавальний Мюнхен з вежі Св. Петера, на неймовірну Флоренцію з дзвіниці катедрального собору Санта Марія дель Фйоре ("Свята Марія квітів" — щось як "Берта лісів"); прикордонне баварське місто Пассау, єпископську езиденцію, розглядав з-над скелястого урвища в околиці Верхнього замку, достеменно понад злиттям в єдину трьох пассауських річок — Ільца, Інна й Дунаю, з яких кожна мала свій колір, однак найбільшу для мене інтригу являв собою таки Дунай — не оперетково блакитний, як обіцяли путівники, а свинцевий герой давньої української поезії; пізніше мав ще нагоду