Зненацька Беверлі шоковано усвідомила, що стоїть перед пральнею самообслуговування "Близько-Швидко", куди вона разом зі Стеном Юрісом, Беном і Едді принесла ганчірки того дня наприкінці червня — ганчірки вимазані в кров, яку могли бачити тільки вони. Її вітринні вікна були намилені для непрозорості, а на дверях висіло написане ручним способом оголошення: "ПРОДАЄТЬСЯ ХАЗЯЇНОМ". Зазирнувши між мильними мазками, вона побачила порожнє приміщення зі світлішими прямокутниками на брудних жовтих стінах, під якими колись стояли пральні машини.
"Я прямую додому", — подумала вона пригнічено, але все одно пішла далі.
Район не вельми змінився. Пропали ще кілька дерев, мабуть, в'язи попадали, уражені хворобою. Будинки трохи подряхлішали, схоже було, що частіше трапляються розбиті вікна, аніж тоді, коли вона була дівчинкою. Десь замість розбитих шибок було вставлено картон. Десь — ні.
І ось вона вже стоїть на Нижній Головній вулиці перед квартирним будинком № 127. Він усе ще тут. Біла обшарпаність, яку вона пам'ятала, за проминулі роки перетворилася на шоколадно-коричневу, але не впізнати його було неможливо. Он дивиться вікно їхньої кухні; а ось вікно кімнати, де була її спальня.
("Джиме Дойон, зараз же зійди геть з дороги! Зараз же зійди, чи ти хочеш, щоб тебе на смерть переїхала якась машина?")
Беверлі здригнулася, обхопивши собі груди навперехрест руками, підтримуючи лікті чашечками долонь.
"Тато може й досі жити тут, о так, авжеж може. Сам би він нікуди не переїхав, хіба що тільки змушений. Та просто підійди ближче, Беверлі. Подивися на поштові скриньки. Три скриньки на три квартири — все, як у старі часи. І якщо на одній з них написано МАРШ, ти можеш подзвонити й уже невдовзі почуєш човгання капців по коридору, і прочиняться двері, і ти зможеш подивитись на нього, на чоловіка, чия сперма зробила тебе рудоволосою і шульгою й подарувала тобі здібність до малювання… пам'ятаєш, як він колись малював? Він міг нарисувати геть усе, що йому тільки схочеться. Якщо мав настрій, тобто. Але такий настрій траплявся нечасто. Гадаю, надто багато було всього, про що він непокоївся. Та, коли він мав той настрій, ти могла годинами сидіти й дивитися, як він малює котів і собак, і коней, і корів з отим МУУУ, написаним у бульбашках, що виходять у них з рота. Ти сміялася, і він сміявся, а потім казав: "Нумо, тепер ти, Бев", — і коли ти брала перо, він направляв твою руку, і ти бачила, як корова, або кіт, або усміхнений чоловічок розгортаються під твоїми власними пальцями, і відчувала запах його лосьйону "Меннен Скін Брейсер"[539] і тепло його шкіри. Нумо, Беверлі, дзвони в дзвінок. Він з'явиться, і буде він старим, глибокими борознами буде покреслено його обличчя, його зуби — ті, що залишилися — будуть жовтими, він подивиться на тебе й скаже: "Агов, це ж Беверлі. Беверлі приїхала додому побачити свого старого тата, заходь, Беверлі, я такий радий тебе бачити, я радий, тому що непокоюся за тебе, Беверлі, я непокоюся дуже СИЛЬНО"".
Вона повільно підходила по доріжці, і трава, що проросла крізь потріскані бетонні секції, шелестіла об холоші її джинсів. Вона придивлялася до вікон своєї квартири, але вони були зашторені. Вона подивилася на поштові скриньки. Третій поверх — СТАРК-ВЕЗЕР. Другий поверх — БЕРК. Перший поверх — їй перехопило подих — МАРШ.
"Але я не дзвонитиму. Я не хочу його бачити. Я не дзвонитиму в дзвінок".
Це було тверде рішення, нарешті! Рішення, яке відкривало ворота для повноцінного й раціонального життєвого шляху твердих рішень! Вона вирушила доріжкою! Назад у середмістя! У Деррійський "Таун Хаус"! Спакувалася! Викликала таксі! Відлетіла! Наказала Тому забиратися геть! Жила успішно! Померла щасливою!
Подзвонила.
Вона почула знайому трель у вітальні — трель, що завжди звучала для неї, мов якесь китайське ім'я: "Чіньг-Чоньг!" Тиша. Нема відповіді. Вона переступила на ґанку з одної ноги на іншу, раптом відчувши потребу попісяти.
"Нікого нема вдома, — подумала вона з полегшенням. — Отже, я можу собі йти".
Натомість вона подзвонила знову: "Чіньг-Чоньг!" Нема відповіді. Вона думала про гарний Бенів віршик і намагалася пригадати точно, коли і як він зізнався в своєму авторстві, і чому на коротеньку мить це викликало асоціацію з тим, як у неї трапився перший менструальний період. Хіба менструації в неї почалися в одинадцять років? Звісно, що ні, хоча груди в неї почали вперше болюче рости приблизно в середині зими. Чому ж… Та потім, перебиваючи, ментальна картина — тисячі граклів на телефонних дротах і на дахах, усі галдикають до безбарвного весняного неба.
"Зараз я піду. Я двічі вже подзвонила; цього достатньо".
Але вона подзвонила знову:
"Чіньг-Чоньг!"
Тепер вона почула чиєсь наближення, і звук був саме таким, як вона собі уявляла: втомлений шепіт старих капців. Вона дико озирнулася навкруги, дуже-дуже близька до того, щоб накивати п'ятами. Чи встигне вона пробігти по бетонній доріжці й заховатися за ріг, залишивши свого батька думати, що це було не що інше, як тільки якісь дітлахи пожартували? "Агов, містере, у вас є принц Альберт у коробці?.."
Вона раптом різко видихнула й мусила напружити горло, бо Те, що воліло звідти видобутися, було сміхом полегшення. Перед нею з'явився зовсім не її батько. У дверях стояла й дивилась на неї висока жінка віком під вісімдесят. Волосся вона мала довге й пишне, здебільшого сиве, проте пронизане жилками найщирішого золота. З-за окулярів без оправи дивилися очі такі сині, як вода в тих фіордах, з яких, імовірно, колись припливли її предки. На ній була пурпурова сукня з муару. Поношена, але все ще пристойна. Зморшкувате обличчя у неї було добрим.
— Слухаю, міс?
— Перепрошую, — промовила Беверлі. Бажання сміятися минулося так само швидко, як і було набігло. Вона зауважила в старої пані на шиї камею. Майже напевне, це була справжня слонова кістка, окантована смужкою з золота такою тонкою, що майже невидимою. — Мабуть, я натисла не ту кнопку. "Або подзвонила не туди навмисне", — шепнув їй власний мозок. — Я хотіла подзвонити до Марша.
— До Марша? — наморщила делікатно лоба стара.