— Так, розумієте…
— Немає тут Марша, — сказала стара пані.
— Але…
— Якщо тільки ви не маєте на увазі Елвіна Марша, чи як?
— Так! — закивала Беверлі. — Мого батька!
Рука старенької піднеслася до камеї, торкнулась її. Вона уважніше вдивлялася в Беверлі, змушуючи її почуватися кумедно юною, немов вона була, приміром, герлскауткою з коробкою печива в руках або, скажімо, розносила якісь жетони — підтримуймо "Тигрів" Деррійської середньої школи. А тоді стара пані усміхнулася… ласкавою, проте смутною усмішкою.
— Ах, то ви колись утратили зв'язок, міс. Мені не хочеться бути тією, хто вам це повідомить, я чужа людина, але ваш батько вже п'ять років як помер.
— Але ж… на дзвінку…
Беверлі знову туди поглянула й видала негучний, розгублений звук, що був не зовсім сміхом. Розхвильована, підсвідомо, але залізно впевнена, що її старий усе ще мусить жити тут, вона прочитала як МАРШ прізвище КЕРШ.
— Ви місіс Керш? — запитала вона. Новина про батька її приголомшила, але вона також почувалася дурнуватою через свою помилку — стара пані могла подумати, що вона ледве вміє читати.
— Місіс Керш, — підтвердила пані.
— Ви… ви знали мого тата?
— Зовсім трішки, — сказала пані Керш. Голос у неї звучав трохи схоже на Йоду з фільму "Імперія завдає удару у відповідь",[540] і Беверлі знову відчула потяг розсміятися. Коли ще її емоції так швидко сіпалися туди-сюди? І справді, вона не могла згадати такого часу… але безрадісно боялася, що невдовзі їй це вдасться. — Він винаймав квартиру на першому поверсі переді мною. Ми бачилися з ним, я в'їжджала, а він виїжджав, протягом кількох днів. Він переїхав на Роворд-лейн. Ви знаєте цю вулицю?
— Так, — кивнула Беверлі. Роворд-лейн відгалужувалася від Нижньої Головної вулиці за чотири квартали далі, де квартирні будинки були меншими й навіть ще жалюгідніше облізлими.
— Я вряди-годи зустрічала його в "Костелло-авеню маркеті", — сказала пані Керш. — І в автопральні, до того як її закрили. Ми час від часу перемовлялися якимсь словом. Ми… дівчино, ви сполотніли. Мені так жаль. Зайдіть, дозвольте мені пригостити вас чаєм.
— Ні, як я можу, — мляво відмовилась Беверлі, хоча фактично відчувала, що дійсно зблідла, як затуманене скло, крізь яке ледве видно. Їй не завадив би чай і стілець, сидячи на якому вона б його пила.
— Ви можете й це зробите, — тепло промовила пані Керш. — Це найменше, чим я можу виправдатися за те, що повідомила вам таку неприємну новину.
Перш ніж вона встигла заперечити, Беверлі зрозуміла, що її вже ведуть похмурим коридором просто в її стару квартиру, яка тепер здавалася набагато меншою, але доволі безтурботною — безтурботною, гадала вона, бо майже все тут стало інакшим. Замість покритого рожевим пластиком столу з його трьома стільцями, тепер тут стояв невеличкий круглий столик, насправді не більший за тумбочку, з шовковими квітами у керамічній вазі. Замість старого холодильника "Келвінейтор"[541] з круглим барабаном згори (її батько постійно з ним морочився, щоб той працював), тепер стояв мідного кольору "Фріджидер". Плита була маленькою, але на вигляд ефективною. А понад нею — аманівська "Радар Рейндж"[542]. На вікнах висіли яскраві сині портьєри, а поза ними Беверлі помітила квіткові ящики. Лінолеум, який лежав тут, коли вона була дівчинкою, було зідрано аж до дерев'яної підлоги. Неодноразово вощена, вона м'яко блищала.
Пані Керш озирнулася від плити, на яку якраз ставила чайник:
— Ви виросли тут?
— Так, — відповіла Беверлі. — Але тепер тут усе інакше… так охайно впорядковано… чудово!
— Ви дуже добра, — сказала пані Керш, і усмішка зробила її молодшою. Сяйлива усмішка. — Я маю деякі гроші, розумієте. Небагато, але разом з пенсією мені вистачає. Колись, дівчинкою, я жила в Швеції. Приїхала до цієї країни в 1920 році, чотирнадцятирічною дівчинкою зовсім без грошей, що є найкращим способом навчитися цінувати гроші, ви згодні?
— Так, — погодилась Беверлі.
— У лікарні я працювала, — продовжувала пані Керш, — багато років, з 1925-го я там пропрацювала. Виросла до посади сестри-хазяйки. Усі ключі були в мене. Мій чоловік доволі вдало вкладав наші гроші. Тепер я досягла маленької гавані. Пороздивляйтеся в хаті, міс, поки вода закипає.
— Та ні, що ви.
— Будь ласка… все-таки я почуваюся винною. Роздивіться, якщо бажаєте.
Отже, вона пішла роздивитися. Спальня її батьків тепер була спальнею пані Керш, і різниця була глибочезною. Сама кімната здавалася світлішою, повнішою повітря. Ніжним ароматом віяло від великого кедрового комода з викладеними ініціалами РГ. Ліжко було застелене велетенським гаптованим покривалом. На ньому Беверлі розгледіла жінок, які несуть воду, хлопчиків, що женуть худобу, чоловіків, які скиртують сіно. Просто чудесне покривало.
Її спальня стала швейною кімнатою. Під двома явно сильними лампами "Тензор"[543] на кованому залізному столику стояла машинка "Сінгер"[544]. На одній стіні висіло зображення Ісуса, на іншій — Джона Ф. Кеннеді. Під фотографією Дж. Ф. К. стояв креденс із фігурним фасадом, замість порцеляни заповнений книжками, аніскільки не втрачаючи від цього свого гарного вигляду.
До ванної кімнати вона увійшла в останню чергу.
Її було перефарбовано у рожевий колір, занадто приглушений і приємний, щоб здаватися нав'язливим. Усе обладнання було новим, та все ж таки до раковини Беверлі підходила, відчуваючи, як той старий кошмар міцно вхопив її знову; вона зазирне в те чорне, недріманне око, почнеться шепотіння, а тоді кров…
Вона нахилилася над раковиною, мигцем уловивши своє бліде обличчя з темними очима у дзеркалі понад неї, а потім зазирнула до того ока, очікуючи тих голосів, того сміху, тих стогонів, тієї крові.
Скільки вона простояла там, нахилена над умивальником, чекаючи зітхань й інших звуків з двадцятисемирічної давнини, Беверлі не знала; та голос пані Керш закликав її до повернення:
— Чай, міс!
Вона відсахнулася, напівгіпноз розвіявся, і полишила ванну кімнату. Якщо десь там, унизу, в стоку, колись існувала темна магія, тепер вона пощезла… або спала.
— Ох, не варто було завдавати собі клопоту!
Пані Керш поглянула на неї ясними очима, трішки усміхаючись: