Едді позадкував від неї, виставивши собі перед обличчям долоні. Вона вирушила до нього. Кров колись плеснула, а потім засохла в неї на ногах довгими патьоками. Взута вона була в мокасини.
І тепер, поза нею, Едді побачив уже повне страховисько: Патрік Гокстеттер шкандибав до нього через зовнішнє поле. На ньому теж була уніформа "Нью-Йорк Янкі".
Едді кинувся бігти. Ґрета знов ухопилась за нього, розірвавши на ньому сорочку, бризнувши якоюсь жахливою рідиною йому ззаду за комір. Тоні Трекер, підтягуючись, вилазив із ховрашиної нори. Спотикаючись, волочився Патрік Гокстеттер. Едді біг, не знаючи, звідки в нього береться дихання для бігу, але все-таки якимсь чином біг. І, тікаючи, він бачив слова, що плинули попереду нього, слова, що були написані на тій зеленій кульці, яку тримала в руці Ґрета Бові:
ЛІКИ ПРОТИ АСТМИ ВИКЛИКАЮТЬ РАК ЛЕГЕНЬ
ВІТАННЯ ВІД АПТЕКИ НА ЦЕНТРАЛ-СТРИТ
Едді біг. Він біг і біг, поки в якийсь момент не завалився в мертвецькому зомлінні біля МакКаррон-парку, якісь діти побачили його й обійшли стороною, бо їм він здався схожим на п'яницю, такого, який, мабуть, має якусь дивну хворобу, а там хтозна, може, він навіть той самий убивця, і вони балакали про те, щоб повідомити про нього поліцію, та зрештою цього не зробили.
З
БЕВ РОГАН РОБИТЬ ВІЗИТ
Беверлі безцільно простувала Головною вулицею від "Таун Хаусу", куди вона заходила, щоб перевдягтися у сині джинси та яскраво-жовту рясну блузу. Вона не думала, куди йде. Натомість думала таке:
Вогонь волосся. Зима. На тебе гляну — серце все горить.
Ту листівку вона тоді сховала у своїй нижній шухляді, під спідньою білизною. Мати, мабуть, її бачила, але з цим усе було гаразд. Важливим було те, що до цієї шухляди ніколи не зазирав її батько. Якби листівку побачив батько, він, мабуть, подивився б на дочку отим своїм ясним, майже дружнім і абсолютно паралізуючим поглядом і запитав майже дружнім тоном: "Ти щось робила таке, чого робити не мусила, Бев? Ти щось робила з якимсь хлопцем?" І хоч би вона відповіла "так", чи хоч би відповіла "ні", слідом сталося б миттєве хрясь-лясь, і то так швидко й сильно, що спершу б навіть боляче не було, знадобилося б кілька секунд, щоби розсіялася порожнеча, і біль заповнив те місце, де та порожнеча була. А потім знову його голос, майже дружній: "Я дуже непокоюся за тебе, Беверлі. Я непокоюся за тебе жахливо сильно. Ти мусиш подорослішати, хіба ж не так?"
Її батько міг і досі жити тут, у Деррі. Коли вона отримувала від нього останню звістку, він ще жив тут, але то було… скільки років минуло? Десять? У всякому разі, задовго до того, як вона вийшла за Тома. Вона отримала від нього поштову листівку, не просту, як та, на якій було написано вірша, а листівку із зображенням тієї огидної статуї Пола Баньяна, що стояла перед міською радою. Ту статую було встановлено десь у п'ятдесятих, і вона була одним із пам'ятних об'єктів її дитинства, але батьківська листівка не викликала в Бев жодної ностальгії чи спогадів; так само це могла б бути листівка із зображенням Брамної Арки в Сейнт-Луїсі або моста Золоті Ворота у Сан-Франциско.[538]
"Сподіваюся, у тебе і з тобою все гаразд, — було написано на листівці. — Сподіваюся, ти пришлеш мені дещо, якщо можеш, оскільки достаток у мене невеликий. Я люблю тебе, Бевві. Тато".
Він її дійсно любив, і в певному сенсі, гадала вона, це й було причиною того, що вона так відчайдушно була закохана в Білла Денбро того довгого літа 1958 — тому що з усіх хлопчаків саме Білл випромінював ту владність, яка в неї асоціювалася з батьком… але то була владність, так би мовити, іншого ґатунку — то була владність, яка дослухалася. Вона не бачила в його очах і діях жодного натяку на те, щоб він вважав притаманне її батькові "занепокоєння" єдиною підставою, якої потребує для свого існування владність… так, ніби люди — це хатні тваринки, яких мусиш пестити й карати.
Які б не були причини, але під кінець першої зустрічі їхнього гурту в повному складі у липні того року, тієї зустрічі, коли Білл так легко й повністю перебрав на себе керування, вона вже була шалено, більш ніж по вуха в нього закоханою. Назвати це звичайною залюбленістю школярочки було б те саме, що назвати "роллс-ройс" перевізним засобом з чотирма колесами, чимось на кшталт сінного воза. Беверлі не хихотіла, як дурненька, в неї не спалахувало обличчя, коли вона його бачила, вона не писала крейдою його ім'я на деревах чи на стінках Мосту Поцілунків. Вона просто весь час жила з його образом у своєму серці, як із ніжним, пекучим болем. Вона б умерла за нього.
Це було для неї доволі природно, гадала Бев, бажати вірити, що саме Білл прислав їй тоді любовного вірша… хоча вона ніколи не заходила так далеко, щоби повністю переконати себе в цьому. Ні, вона знала, хто написав вірша. І пізніше — в якийсь момент — хіба не сам його автор їй у цьому признався? Так, Бен їй про це розказав (хоча зараз вона, хоч убий, не могла згадати, коли саме чи за яких обставин він це промовив уголос), і хоча його кохання до неї залишалося майже так само добре прихованим, як її власна закоханість у Білла
("але ж ти сказала йому, Бевві, ти це зробила, ти сказала йому, що кохаєш")
це було очевидним для будь-кого, хто вмів дивитися (і мав добру душу) — це прозирало в тому, як він завжди намагався залишати між ними вільний простір, як він втягував у себе повітря, коли вона торкалася його передпліччя або долоні, в тому, як він одягався, коли знав, що побачиться з нею. Милий, ніжний товстун Бен.
Тоді це якось закінчилося — той нелегкий передпідлітковий трикутник, — але як саме воно закінчилося, вона досі не могла пригадати. Вона гадала, Бен їй зізнався, що написав і послав того віршика. Вона гадала, що сама сказала Біллу, що кохає його, що кохатиме його вічно. І якимсь чином ті два зізнання допомогли врятувати їхні життя… та чи справді так? Пригадати цього вона не могла. Ці спогади (чи спогади про спогади: що набагато ближче до того, що вони з себе являли) скидалися на острівці, які зовсім не були справжніми островами, а тільки пипками єдиного коралового хребта, яким трапилося виткнутися понад рівнем води — зовсім не окремі, а нероздільні. Проте, як вона не намагалася зануритися глибше, щоб роздивитися решту, втручався якийсь тривожний образ: гракли, які щовесни повертаються до Нової Англії, куйовдяться на телефонних дротах, на деревах і дахах, сваряться за місця, заповнюючи відтале, пізньоберезневе повітря своїм хрипким пліткуванням. Цей образ навертався їй знову й знову, чужинський і дратівний, немов якийсь потужний радіосигнал, що глушить станцію, котру тобі так хочеться впіймати.