— Дружино моя! — з болем говорить князь. — Не про один город Київ думаю, а про всю Русь... По закону отців усі землі дають Києву дань, вали вздовж землі робитимуть усі племена.
— Ми, княже, не супроти цього, — враз веселішають обличчя, — нехай усі землі ставлять вали, копають рови, виставимо рать у полі.
Важко доводиться Володимиру, але неспокійна, неодностайна не тільки Гора, немає ладу в усіх землях Русі.
І молодий Святославич не ховає цього.
— Воєводи й бояри, мужі мої! — звертається князь Володимир до дружини. — У час коли йшла усобиця на Русі, як ви самі знаєте, польські князі взяли городи наші Перемишль і Червен, захопили й багато руських земель. Нині були в мене мужі нарочиті — радимичі й в'ятичі відмовились платити дань городу Києву...
О, як зашуміла, загула, заревла враз Золота палата. Відмовились платити дань — а звідки ж князь Володимир візьме золота, срібла, жита, хутра, щоб дати все це Горі воєводству, гридьбі?..
Князь Володимир зстав, підняв руку.
— Тому думаю я, мужі мої, що мушу повесні іти в землі радимичів, в'ятичів, а там до Ітиля-ріки, чорних булгар, далі й на Тмутаракань, щоб устрояти землю, берегти Русь.
Палата мовчить — тут сидять мужі, які пам'ятають князів Ігоря, Ольгу, Святослава, вони знають, як важко доводилось тоді устрояти Русь.
А князь Володимир, що також знає, яка гроза насуває на Русь, що бачить, як багато ще треба пролити крові, стоїть спокійний, може, правда, надто блідий, говорить:
— Мушу йти стезею отця свого Святослава, мушу устроїти, захистити, зробити незборною Русь.
2
Князь Володимир не тільки велить будувати вали в полі, — у один з ближчих днів він з невеликою дружиною виїжджає з Києва, переправляється через Дніпро, залишає по праву руку Соляний шлях і простує через погости в Басані, Бобровицьких Гонах і Носовому* (*Сучасні Басань, Бобровиця, Носовка.) на Нежату Ниву* (*Нині Ніжин.).
Він не поспішає. Стоїть передосіння пора, доцвітають трави, сива нитка тирси повиває все навкруг, під самими ногами сполохано кричить і тікає, манить усе далі й далі деркач, ген у полі гордовито походжають, випасаються дрохви. На обрії, ніби хмаринка, пролітає табун сайг — любо їхати в цей час у привіллі степів, дихати солодко-терпкуватими пахощами квітів і трав...
Вої співають:
Гей, у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
а на тій могилі та кості біліють...
Гей та гей, гей!
За Нежатою Нивою князь Володимир повертає до Сейму; довго їде його крутими берегами, що рясно поросли віковими дубами, високими соснами, а над самою водою вербами, лозою.
Тут уже стоять вої, що прийшли із-за Волока, воєводи їхні й тисяцькі ждуть князя, разом з ними їдуть понад Сеймом, радяться, де і як насипати вали, де гатити болота, де зрізувати кучугури, а де ставити городи.
Втім, вибирати місця для городів не доводиться, тут скрізь понад Сеймом здавна живуть поляни, городища їхні Рильське, Путивль, Хоробор, а далі на Десні новий город Сіверський давно стоять як фортеці в полі, князь Володимир велить насипати вали саме між цими городищами, а городи ставити там, де колись сиділи з своїми родами старійшини.
Люди радо зустрічають Володимира, давно вже не бачили вони тут князів, добре робить київський князь, що в полі насипає вали, а городища робить городами, — уже від тих ординців, що налітають і налітають з степу, життя немає, усі вони стануть поряд з полками, копатимуть рови, робитимуть гаті, насипатимуть вали, — не когось, самі себе берегтимуть, дяка князеві Володимиру.
Вої співають:
Гей, із поля, поля хмара насуває,
то не чорна хмара — орда наступав,
кинув ратай рало, а меч витягає...
Гей та гей!
Зупиняється князь Володимир і на крутій узлучині річки Удай, де здавна купці, що їдуть з Дніпра до Ітиля-ріки, перетягають свої лодії, тут він велить ставити город Переволок, далі іде на Пирятин, заїжджає в Переяслав, понад Супоєм прямує на Мажеве, зупиняється на високих кучугурах за Пісоченем* (*Сучасна Піщана.).
Дніпро! Тут закінчиться вал, який починається від нового города Сіверського і захистить Київ зі сходу, тут уже риють піски вої, які стоять під Роднею, по той бік Дніпра видно на високій горі фортецю.
Князь Володимир з дружиною просто на конях перепливає Дніпро, але не завертає до Родні — йому нелюбо бачити чорні обгорілі стіни, двір, де закінчив безславний свій шлях князь Ярополк, він завертає ліворуч від роднянських гір, їде вгору понад рікою Россю, тут виросте ще один вал, що захистить город Київ від півдня.
Коні тихо брели у високих травах над Россю. Широка, тиха, спокійна, вирвавшись з вузьких кам'яних берегів, котила тоді вона, допливаючи до старшого свого брата, Дніпра, води свої; тут, у гирлі її, після довгої подорожі з порогів завжди спочивали київські купці, заморські гості, на правому березі давно оселились, побудували свої городища мирні ординці — чорні клобуки.
Князь Володимир їхав на чолі дружини й милувався Россю, лугами, голубим бездонним небом, позад нього, стримуючи коней, вої закінчували пісню:
Гей у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
а на тій могилі та кості біліють...
Гей, та гей, та гей!!!
3
Але не тільки землю свою оглядав і прагнув захистити князь Володимир — він їхав туди, куди вело його серце.
Тепер, їдучи над берегами Росі, він згадував давню, останню розмову з батьком князем Святославом, що говорив йому:
— Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка, — рабиня, але ніколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов і честь моя.
— Отче, де зараз мати моя Малуша? — запитав тоді Володимир.
Батько відповів:
— Малуша жила в селі Будутині, куди вислала її княгиня Ольга, і там народила тебе, я не міг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня... Але, помираючи, княгиня дозволила привезти її.
— Привези, дай мені матір, отче! — попросив тоді юний Володимир.
— Гаразд, сину, все зроблю, привезу твою матір, — пообіцяв князь Святослав.
А ще за кілька днів, прощаючись з сином на березі Почайни, князь Святослав сказав:
— Я шукав свою любов, а твою матір — Малушу, але не знайшов її. Прощай і пробач мені, батькові, сину!