Пізньої години від княжого терема стежкою, що вела до Десятинної церкви, пройшов невеликий гурт воєвод і бояр.
Вони стали на крутому схилі гори, що височіла над Подолом, говорили з тисяцькими.
— Цілий день рвались до церкви, — почувся голос воєводи Слуди, — ледве стримували гридні їхню навалу...
— А зараз? — запитав боярин Воротислав.
— Ждуть і зараз — отут від Подолу, з того боку — від Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князеві.
Воєводи й бояри стояли край гори. Перед ними в темряві й безмов'ї поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там стоїть, хоче віддати почесть погребову князеві Володимиру тьма людей київських — друзів його й недругів, християн і язичників.
— Нехай гридні пильнують, не випускають списів, — велів воєвода Вовчий Хвіст. — Ми ж ходімо, воєводи й бояри!
Тоді тихо відчинились двері Десятинної церкви, в темних переходах заблимали вогні свічок, затупотіли ноги.
Дуже проста, зроблена з свіжої соснової дошки корста з тілом князя Володимира стояла в правому притворі з закритим віком. Біля неї не було, як велів покон, ні списа княжого, ні його знамена. Проміння свічок освітило обличчя воєвод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Вуєфаста, Іскусєва... У кутку під стіною тулилось кілька священнослужителів, каменярів.
— Понесемо, — сказав Вов'чий Хвіст.
Воєводи й бояри підняли корсту й взяли на плечі.
— Поможіть і ви! Від голови! — сказав священнослужителям і каменярам Вовчий Хвіст.
Кілька чоловік з свічками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали воєводи й бояри, що несли корсту. Ішли в півтемряві, пустці, з якої виринали, наче з води, великі очі образів, суворі лики. Вгорі під склепіннями озивалась луна.
Вони прямували до лівого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгині Ольги. Біля неї були розібрані мостини, зроблено східці, в кінці їх, у викопаній під підлогою ямі, стояла кам'яна гробниця.
У цю гробницю воєводи й бояри поставили корсту з тілом князя Володимира. Вовчий Хвіст схилився над нею, вийняв з кишені при поясі грошину — серебро князя Володимира, — кинув її в гробницю так, що всі чули, як вона покотилась і забряжчала... Каменярі одразу ж поклали й замурували ляду гробниці. Коли бояри й воєводи вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини.
Вогні свічок пригасали, мостини лягли на місце, воєводи й бояри мовчки постояли біля раки княгині Ольги й стали виходити з церкви.
Залишився в Десятинній тільщі Вовчий Хвіст. Він ждав, коли вдалині затихнуть кроки, потім рушив сходами на хори — там у темряві стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали її в яму, укладали мостини.
— От усе й закінчилося! — сказав Святополку Вовчий Хвіст. — Ходімо, княже, на Гору.
Кволе жовтаве проміння свічок, що блимали тут-там унизу, освітлювало обличчя Святополка — суворе, із стиснутими устами, темними очима.
Більше як двісті років лежатиме, стліє тіло князя Володимира під'дубовими мостинами Десятинної церкви. Коли орди Батия вдеруться в Київ, церква впаде, й камінь розтрощить, розкидає його кості, і ніхто не згадає його, не назве в городі Києві ні святим, ні з апостолами рівним.
Перші єпископи руські, починаючи від Аиастаса, як і наступники його, не хотіли та й не могли возвеличувати сина рабині, князя й василевса, хоч він приніс на Русь християнство й дав силу церкві, — вони служили синам Володимира, які відсахнулись свого батька.
Потім прийшли на Русь єпископи й митрополити грецькі — чи їм же було славити й робити святим князя, який все своє життя ненавидів Візантію, греків, навпаки, вони ганьбили його...
Тільки митрополит Іларіон — перший руський митрополит, що підняв рішучий голос проти Візантії й гордо говорив про Русь, яка "відома й слишима єсть всіми кінці землі", — згадує князя Володимира, який "заповіда по всій землі своїй хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом повелівшаго крещахуся, понеже благоверіє його з властью сопряжено...", проте голос Іларіона лунає в пустелі.
У невідомого ченця XII століття, що писав його житіє, вирветься гірко: "Дивно же єсть се, колико добре сотворив Володимир Руській землі, хрестив ю, ми ж, християни суще, не воздаємо почесті супроти оного возданію..."
І тільки року 1240-го, у день, коли новгородці під знаменом князя свого Олександра розбили над Іжорою й Невою полчища шведів, за що й прозвано його було Невським він пригадає свого прапрадіда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього.
Так закінчується повість про князя Володимира.
А далі — Ярослав...
Київ — Конча-Заспа
1958 — 1961