Князь Володимир зняв з себе зброю, почав складати вдячну жертву. Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такі ж древні, як гори й Дніпро, молилась богам своїм.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
1
Як і допреже, живе древній город над Дніпром Київ, одшуміли Гора, передграддя, Подол, повились димки на схилах гір — там варять залізо й кують не мечі, а рала кузнеці, над Глубочицею засипають рови, але залишають вали; так і стоятимуть вони — Верхній і Нижній вали — довіку, на торговищі біля Почайни палахкотить вогонь перед богом Волосом, а з лодій сходять уже заморські гості.
Як і допреже, живе й Гора — на стінах її день і ніч стоїть сторожа, час від часу над городом линуть протяжні мідні звуки бил, — на Дніпрі й у полі спокійно, до схід сонця запалюються вогні в дворищах і в теремі князя, рано на світанні він спускається в сіни, іде з старшою дружиною в стравницю, а далі чинить суд і правду в палаті Людяній, розмовляє з слами, купцями, воєводами й боярами в Золотій палаті.
Січа закінчена, мир прийшов у город Київ, але скільки треба ще зробити, щоб загоїлися рани, щоб ратай вільно пішов з ралом у поле.
Коли князь Володимир був у Олафа Скетконунга і наймав у нього дружину, вони твердо домовились, що свіонські вої допоможуть йому дійти до Києва, а там князь дасть на кожного воїна золото й відпустить їх.
Брань з Ярополком закінчена, не свіони, а руські вої вирішували її успіх, це вони лили чесно свою кров — за Руську землю, княжий стіл, Володимира-князя. І, здобувши перемогу, князь Володимир додержав умови — дав свіонам золота, укоті, нові вітрила.
Але вони не поспішають залишати Київ, лодії їхні стоять у Вітичеві, самі вої що не день приїжджають до города, бродять на Подолі, продають на торзі всякі заморські диковини, п'ючи вино, сваряться, а тільки що — беруться за мечі.
Князь Володимир кличе до себе ярла Фулнера, й той на світанні заходить до Золотої палати. Князь жде ярла, в палаті сидить багато воєвод і бояр.
— Я думав, — починає Володимир, — що ти з своїми воями вже в Руському морі.
— Ми поїдемо в Руське море, коли поквитаємось з тобою, княже, — зухвало відповідає ярл.
— Я ж дав тобі, Фулнере, золото, укоті, вітрила.
— Ми були в поході більше, ніж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осінь — ми не зможемо повернутись до Свеаріке.
— Пригадую, — каже князь Володимир, — ти й не думав повертатись до Свеаріке Дніпром, а думав вийти в Руське море...
— Вікінг гуляє, де хоче, я можу поїхати й у Руське море.
— Що ж ти хочеш?
— Ще по десять золотих на кожного воїна. Князь мовчить. Фулнер — нахабний, лживий, зухвалий ярл. Сваритись з ним, силою гнати з Дніпра — тоді конунг Олаф може наробити лиха в землях.
— Гаразд, — згоджується князь Володимир. — Я дам твоїм воям по десять золотих, але, надіюсь, завтра ти покинеш Вітичів, мої ж вої проведуть тебе до пониззя.
Ярл поблискує єдиним своїм оком, він хотів перемогти зухвальством, князь Володимир загрожує йому своєю силою.
Низько вклонившись, він виходить з палати.
Золото! Володимир обіцяє й дасть свіонам нагороду, золота вимагає й власна дружина, тіуни, ємні, вся Гора.
Але після Ярополка скотниця княжа залишилась майже порожня, князь роздавав свої добра надто щедрою рукою, багато поглинула брань. Допомагають бояри Гори — брань не тільки не розорила, а, навпаки, збагатила їх, вони дадуть князеві потрібне золото, он у Золотій палаті підводиться боярин Воротислав, за ним встають Коницар, Вуєфаст, Слуда.
— Ми тобі допоможемо, княже.
О, як радо відмовився б князь Володимир від цієї допомоги, за яку йому пізніше доведеться й платити, і давати пожалування; він хотів би, щоб ці воєводи, бояри, мужі ліпші й нарочиті не були такі багаті й дужі.
— Спасибі, — каже він їм, — ти, Воротиславе, даси дань ярлу Фулнеру й проведеш його до порогів.
Але не тільки свіонів мусить стерегтися князь Володимир — десь там, у полі, блукають печенізькі орди, шлях по Ітилю-ріці перетяли й не пускають з верхніх земель до Джурджанського моря купців чорні булгари, на берегах Руського моря гострять ножі ромеї, щось замишляють їхні імператори Василь і Костянтин, знову лізуть з недобитками хозар на Дон херсоніти.
— Мислю я, що не повинні ми ждати ударів ворога в городі Києві, — каже Володимир, — мусимо упередити їх у полі, на Дніпрі, далеко звідси.
Воєводи й бояри, що слухають кожне слово князя, глухо стукають посохами, схвально шепочуть. Князь Володимир дивиться за вікно на Дніпро, де вже починає світати, продовжує:
— Хочу викопати рови й насипати вали від західних україн аж до Ітиля-ріки, а біля них поставити городи.
Бояр вабить цей замисел князя, звичайно, краще було б покладатись не на сторожу поля, що блукає за Дніпром і залюбки може пропустити ворожу орду, краще було б насипати вподовж Полянської землі високі вали, поставити біля них городи, одгородитись від зрадливого Півдня, в повній безпеці сидіти в городі Києві.
Проте боярство мислить по-своєму, воно знає, як важко викопати рів і насипати вал навкруг свого дворища, як же мислить князь Володимир обгородити всю землю, хто викопає ці рови і насипле вали, хто за це заплатить?
— Добре думаєш, княже, — чути голоси в палаті, — але як це зробимо?
— Скоро осінь, — відповідає Володимир, — і вої верхніх земель не зможуть уже попасти за Волок. Що ж, я пошлю їх у поле, там вони й стануть, копатимуть рови, насипатимуть вали.
Новгородські воєводи, що сидять тут же, в палаті, підтримують князя — краще вже перезимувати в Полянській землі, аніж пробиватись осінніми ріками й болотами на північ. Не думають вони й про те, що воям верхніх земель та й самим їм доведеться, як це й трапилось пізніше, сидіти в полі за Києвом довгі роки...
Мужі ж Гори мовчать, — їм не шкода воїв верхніх земель, багато з яких поляже на валах і в ровах у полі, вони знають, що цю велику полунощну рать доведеться одягати й кормити, — мужі Гори мовчать, їм шкода платна й жита.
Князь Володимир розуміє, чому мовчить Гора, йому невимовно тяжко, що ці мужі, над якими висить постійна небезпека з полудня й зі сходу, не думають про те, як упередити брані й захистити всю землю, а дбають тільки про своє.