Ходили ми з Зогу дивитися на диких і дивовижних звірів, яких привезли були в Венецію і, справді, бачили ми носорога, якого ніби то, як казали, в Італії не бачено від часів імператора Тита. Він важив яких пів сотні тисяч фунтів, жер щодня шістдесять фунтів сіна, двадцять хлібів і пив чотирнадцять відер води. Звірина ця стояла собі в нагороді, а всі, особливо жінки, перлися звідусіль, щоб його побачити. Задля поганого запаху, я не міг там пробути, хоч звір і мене зацікавив. Ось там, біля носорогової загороди, я познайомився з одною сеньйорою, яка, як і я, зцікавістю приглядалася носорогові і, вислухавши оповіді доглядача про звички і вдачу цього створіння, тільки зітхнула і промовила до мене: "Милий Боже, яких то див нема на світі!" Я використав цю нагоду і в довшій промові притакнув її сентенції, після чого запросив її на прогулянку гондолею та до театру Сан-Бенедетто, де якраз виставляли "Слугу двох панів" Гольдоні. Ми щиро насміялися з комедії, а я встиг приглянутися моїй знайомій, яка, до речі скинула маску та назвалася Чечилією Монтефіоре, але не з княжого роду, а з купецького. Від неї я довідався незабаром всю її невибагливу історію. Чоловік її був арматором і його кораблі ходили в Кадікс і в Туніс, а навіть в Істамбул, але ні багатство, ні пиха його не вдоволяли її, бо він був чи не втричі старший від неї і як я міг зрозуміти, не дивлячись на довгий стан подружжя, моя Чечилія робила честь своїй святій, бо, як і згадана свята, була добродійною та цнотливою, мов світанок на провесні. До мене вона спалахнула відразу довір'ям і щирим почуванням, одначе наші любовні ігри далеко не йшли. Ні в гондолі, ні в театрі, ні в юрбі, що зібралась на показ шарлатанів, Чечилія не дозволяла мені жодної сміливішої вихватки та ще й соромила мене, хоч одночасно хвилювала мене своєю безсумнівною зальотністю. Звичайно так бува, що тиха вода береги рве. Вона була дебела і русява, рум'яна як на те і весела, то ж я залюбки проводив з нею час, мріючи про те, якби найшвидше дати їй те, чого їй не змогло дати її безталанне подружжя. Так проваландався я з нею з тиждень і був аж лихий на себе, що моє діло не поступає наперед, а принаймні хоч трохи заспокоїть забаги моєї натури, хвильованої присутністю біля мойого боку такої принадної жінки. Врешті одного вечора мені вдалося її затягти до моєї господи і я сливе був вже близький до осягнення моєї мети, коли ж Чечилія зблідла, знітилась і сказала, що рада душа її в рай, та її побожність і страх перед гріхом не пускають, бо сьогодні якраз день святого Христофора, під яким плавають кораблі її чоловіка і їй не випадає, а то цілком, грішити в той день. Я, хоч мусив остудити свій пил і терпеливо чекав до наступної зустрічі, але і тоді бісівка сказала мені, що це день святої Лючії, яка патронує містові, з якого походять її батьки і вона боїться, що коли згрішить у той день, то її батькам притрапиться лихо. Я мусив і цей раз скоритися і чекав дня, коли жодний із святих не заважатиме моїм забагам. Що я тільки не робив, щоб переконати її в безглуздості таких забобонів! Я впевняв її, що навпаки — всім святим буде тільки миле таке дозвілля її душі і плоті, яке ми збіраємося їм зготувати, врешті клявся і просив, гнівався і сердував, але нічого мені не допомогло для здобуття тієї фортеці так, що ми розійшлися досить опечалені. Я — з одного приводу, а вона — з другого. Дивна річ, що ця Чечилія як і княжна, немов змовившись, годували мене тільки обіцянками, немов умисне, чи призводом з гори, відтягаючи всілякі важливі речинці. Пізнаючи жінок, я вирішив, що це їхня звичайна поведінка, коли вони бажають когось прив'язати до себе. Проте, розміркувавши як слід справу, я прийшов до погляду, що моя Чечилія таки справді кермується тільки питоменною жінкам забобонністю і облудним прив'язанням до так званої чеснотливості, бо для більш рафінованої гри вона була ще надто молода і недосвідчена. Це скоріше я повинен був собі дорікати за свою розбещеність: доводити бідну молодицю до сліз і дорікати їй, що так берегти своєї коштовної невинності, може тільки розпусниця або людина, вщерть позбавлена серця. А може це я собі повинен був дорікати? Було ж таки достойніше не повертатись до тієї дразливої справи, хіба що Чечилія сама того захоче.
На другий день я був ще більше сумний і сказав мойому Зогу, що поїду на невелику прогулянку корабликом по ріці, та залишаю його на цілий день в господі. Я, справді, хотів розвіяти свої думки на вільному повітрі. Одначе, коли я наблизився до "бургієтто" — того маленького кораблика, що возив людей в околицю, почав іти сильний дощ і я схоронився в остерію, а пообідавши там смачно, вирішив повернутись до дому. Моє здивування було велике, коли я, не помічений ніким, увійшов у мою господу та затримався на порозі, бо почув чиїсь притишені голоси і жіноче хихотіння. Навшпиньках, я пішов далі. І щож? В моїй кімнаті, на софі, я побачив мою Чечилію, що пробувала, видать, серед повного дозвілля, і насолоджувалась любовною грою з ніким іншим як з моїм слугою — Зогу!
Озвірівши і збісившись, я схопив тростину і почав обох смагати, де трапилось, так що Чечилія впала навколішки і слізно просила мене пробачення, а Зогу чим скоріше накивав п'ятами. На Чечилію я не хотів і дивитися і прогнав її з очей.
Ввечері, я, серед меланхолійного настрою, розповів про цю подію абатові Гронкі і графові Вонсовичу. Вони реготали як навіжені, а абат аж хитав головою на тонких в'язах, дивуючись моїй недосвідченості щодо жіночих примх і хитрощів. Автім, казав він, бути пошитим у дурні жінкою, це не ганьба і більша частина чоловіків попадає в становище, подібне до мойого, ото ж не слід ремствувати і сумувати. На те з'явився Зогу і припав до моїх колін та божився-клявся, що він зовсім тут не винен, а що це клята фльондра намовляла його весь час і незлічене число разів до гріху. Що ж було робити мені?
Я, врешті, й сам почав сміятись, аж заходитись і прийняв Зогу знов до служби. Абат Гронкі твердив, що я вийшов сухеньким із біди, бо з такими невинними і побожними як Чечилія, попасти в халепу далеко легше, ніж з ким іншим. Насамперед ось така фльондра могла б позивати до суду. Могла б вчиняти й інші клопоти. При цьому абат розповів нам безліч історій із свого власного життя, одверто признаючись, що й його чимало разів жіноцтво залишало в дурнях. Були це оповіді, що подекуди перевищали дотепність історійок із "Декамерона", мабуть також невигаданих.