Ми вдарили келихами у келихи і я попрощався з добрим графом. Зогу пішов за мною. Ми їхали каналом Гранде гондолою проти зоряного неба, навкола нас грала музика. Венеція ще не спала, ще іскрилась і мигтіла як усміх. Я лежав на кермі, на ложі з килимів і руку занурював у ліниве плесо, що спалахувало діямантами, прорізуване виплеском весел. Хороше було жити, хороше було бути бадьорим! Я примкнув очі і думав про княжну. Де вона, куди несуть її баскі коні? В яких містах, у яких країнах, шукає вона свого щастя? То гасне, присипається попелом, то знов оживає і мерехтить — Фенікс, ніхто інший як чудесний птах Фенікс. Вона жила для химери, але ж і сама була химерою. Ні, — зривався я, — це не химера, це правда, це яв, це те, що його треба здобути і підкорити!
3
Не маючи нічого іншого до вибору, я здався на ласку долі і покірно чекав, поки прийде хоч яка-небудь вістка про княжну. Так минали тижні. Не зважаючи на всі наполегливі розшуки моїх підсобних — графа, Зогу та й абата Гронкі, якого нам таки пощастило звільнити з-під Олив'яних Дахів, слід по княжні канув у воду. До речі, зустріч з абатом Гронкі була дуже сердешна, коли він з'явився в старій своїй оселі, голодний і холодний. Я ніколи не шкодуватиму, що вжив всіх засобів [навіть і зв'язків пана Афендика в Інквізиції], щоб його визволити. Це була добра і розсудлива людина, яка мені дала багато цінних порад. Інша річ, що це був шалапут, яких мало, але ж бо, кожний на цьому світі має свої слабощі. Такий був і абат Гронкі. Я не міг вийти з дива, коли він розповів мені, що попав він під Дахи, власне, за справою нікого іншого як цього доброго Рокатані зі Львова, шамбеляна княжни Володимирської. Гронкі зустрів його колись на вулиці знецька і покрикував йому вслід, нагадуючи його старі віденські грішки. Мстива бестія, користаючи зі свойого знайомства з французькою амбасадою та ще може з деким, наплів несусвітніх небилиць на мойого доброго абата, так що його, довго не воловодячись, запроторили в темницю.
Отож розшуки були поки що безуспішні. Що було мені робити в Венеції, в цьому найрозпустнішому місті світа? Коли б я навіть робив із себе найневиннішу істоту і потупляв би очі мов той святий Джеронімо, проходячи поуз кушення, я не міг би, далебі, не міг би остоятись. Це мене турбувало: я ж прирікав вірність княжні доскінну. Але абат Гронкі, коли я звірився йому з моїх сумнівань, Тільки посміхнувся. "Добрий друже, — сказав він, — невже ви гадаєте, що ваша вибраниця серця візьме вам за зле, коли ви підете за покликом натури? Ні, стократ ні, і ніколи. Ваша насолода полегшить, безсумніву, і її страждання, яких вона зазнає через розлуку з вами. Ідіть назустріч натурі, не пригноблюйте її, бо вона — божий дар"...
Я послухав його ради, хоч, либонь така вже моя доля, мене і тут переслідувало постійне пошиття в дурні. Просто кажучи, коли я це згадую вже значно пізніше, мене в Венеції, не зважаючи на мій заможний вигляд і на брязкотіння цехінів у моїй калитці, вважали провінціалом і кожному веліли б, щоб такого віддати на поталу найхитрішому пройдисвітству. Як на те, Венеція в той час, просто сказавши, сходила з глузду. Кого і чого тільки я там не бачив? Яких тільки примх і розваг настачало це лукаве місто, що обсотувало тебе своєю безжурністю і принадністю так, як нещасну мушку обсотує павук. Цехіни мої летіли як дощ із моїх кишень. Бо я, в супроводі Зогу, товкся по всіх усюдах і на ділі переконувався, що назва дана Венеції, "Ти, Венеціє, усмішка світу", була вповні заслужена. Від Сан Джорджіо до Санта Маріа делля Салюте увесь Великий канал був завжди вкритий барками і гондолами, так що не видно було й води. Найрізноманітніші особистості вешталися на Піацеті, під палацом Дожів, біля святого Марка, кожний в масці, звичайно; були тут і турки, і алжирці в турбанах і широких шароварах, і англійці і німці в наймодніших перуках; все це тиснулося до крамниць, де виставлялись речі, мабуть з усіх скарбниць світа привезені сюди, а дещо таке, що я навіть, правду кажучи, не знав, до чого воно може служити і кому воно потрібне. Щодень було тут свято і то з найдрібнішого приводу: приїздив якийсь новий амбасадор чи якась знатніша фігура, негайно все місто оздоблювано; увечері засвічувано вогні і феєрверки; балам і концертам, перегонам на каналі, регатам не було ліку, так що я навіть сам добре не знав, куди мені краще іти, щоб потішити око, не кажучи про так звані "фреско", тобто прогулянки на гондолах, які влаштовувано сливе кожного полудня, від церкви Санта Лючіа до Хрестового мосту. Товкся я і по касинах і по гральних домах, навчившись грати і в бассето, і в макао, і в памфіле, і в тарока, і в колябрача. Все це врешті зводилось до одного: щоб ошахрувати тебе і вимантити у тебе з кишені як найбільше цехінів. Я програвав звичайно, але бувало, що й мені таланило, хоч не раз і не двічі, коли я загулявся було в гральній норі "Біссачо Бароні", яка містилася біля Палаццо Дукале і мала погану славу, мене мало що не покололи стилетами завидющі гравці. Коли б не Зогу, то було б мені самому непереливки. У норі, що її тримала відома на всю Венецію Люкреція Нані, де збіралися не тільки пройдисвіти, а навіть дуже знатні люди, ласі на гроші, як сенатори Контапені, Мемі, Граденігі, навіть із своїми жінками. Але й там я сам зловив за руку гульвісу, що грав значеними картами і поламав на ньому стільця. Всі мене за це похвалили і з місця запрошували мене до своїх домів у гості. Потім я того плутягу бачив у "Рідотто", що був раєм для шулерів, але що мені по тій підленькій креатурі; я тільки здалеку дивився як він шахрує наївних. Я давав йому десять дукатів, щоб він мені зрадив свій секрет, але ланець божився, що все щастя в грі походить у нього з нашіптування магічних сил, а зовсім не із зручності рук. Але це було, очевидно, брехнею. Ходили ми теж з Зогу відвідувати черниць в монастирі Єреміток, де збіралося в ждальні багато хороших паній і зальотних кавалерів і де крізь грати розмовляли з нами гарні єремітки. Одна з них, дівчина дуже молоденька, смалила до мене око і передала записку, прохаючи перелізти до неї через мур у монастирський сад, уночі, але, правду кажучи, я побоявся, бо Зогу мені сказав, що цю дівчину запроторила в монастир її сувора рідня, якій досить було її розбещеності і коли б мене з нею застали, то чекала б мене велика біда.