4
Моя сміховинна пригода з Чечилією Монтефіоре, чи як там звалася ота придзигльованка, не свідчила, що я не мав успіху у венецького жіноцтва. Навпаки, не було дня, щоб Зогу мені не приносив, або, щоб я сам не находив у своїх кишенях камзола листиків від найрізніших сеньор, які пропонували мені бути їх "чічісбеєм", чи "кавалієре серванте" гарантуючи, як це деякі робили, повну безпеку, солодкі хвилини розваги, безжурне життя. Деякі напастували мене, де трапилося, але навіть маски не здолали приховати їхньої бридоти чи старості — від тих я тікав прожогом. Одна, що подавала себе навіть за герцогиню, мені подобалася, я познайомився з нею у буді одного зуболікаря і шарлатана; потім мені сказали, що це була сама Катеріна Бонліні, бувша жінка дожа Марко Дандоло. Очі у неї були допитливі і пронизливі, постать гнучка, змиюччина, і уста червоніші від присмеркової загравки. Після показу шарлатана вона негайно забрала мене в свою гондолу і ми їздили аж до присмерку, гуторячи про те і про інше, хоч признаюсь, брався мене від тієї жінки якийсь холодок, так якби я її боявся, неначе відьми. Увечері вона запросила мене до свойого палаццо і частувала доброю вечерею та винами, а потім, усе в тій самій масці, повела до своєї спальні, що аж палала духмяними парфумами і чудними зіллями, яких я ніколи не знав, посадила в крісло і наказувала чекати. За якийсь час увійшла, в одній лише масці та з такими чудернацькими зальотами, що я спочатку був ні в цих, ні в тих, а тоді схопив за капелюха і мерщій дав драла з її спальні і з її палацу, ледви відсапався аж біля церкви Санта Лючія, гадаючи що її лакизи, похмурі телепні, яких я бачив у палаццо, женуться за мною.
Старалась принадити мене до себе і куртизана, добре знана в усій Венеції, що звалася Джулія і я було навіть злакомився на неї, коли б ненароком не навернувся тоді в театр мій Врона-Вонсович і не шепнув мені на вухо, щоб я собі дав спокій з такою особою, яка тільки дивиться, щоб обчикрижити дурника. Звичайно, що й від Джуліїя відкараскався, бо, смію сказати, розум у мене все ж не настільки заполонювався натуральними жагами, щоб я на себе не зважав. А зважати треба було, бо пан Афендик, який досконало знав більше, ніж я собі гадав, про мої справи, тільки хитав головою і всовіщав мене не давати собі занадто пільги, бо кінець кінцем, граф і адмірал не дає мені гроші тільки на те, щоб я товкся поміж картярами та воловодився з дівками підозрілої кондиції. Я гримнув на нього, бо він мені, мовляв, не вчитель, поскільки я сам собі пан, але зауваження його все ж були справедливі. Я втишив свій запал, дав трохи спокій з розкиданням дукатів і цехінів і припинив грати по ночах в "Родетто" чи в "Біскаччо Бароні". Єдине, чого не міг мені Афендик відмовити, не був театр і я був сливе щоденним гостем у всіх шістнадцятьох театрах Венеції. Звичайно я собі наймав ложу — хоч і не плював з неї на капелюхи плебеям, що сиділи в партері, як це було у звичці заможних, та й не займався там любовною грою потемки, як це робили інші, проте мене знали і любили і продавчині шоколаду та апельсинів, і балетниці та актори "комедіа дель арте" — бо ж я щодо них не був скупий ні на гроші, ні на аплодисменти.
Звичайно, коли б я того забажав, то жодна з актрис і продавчинь, серед яких були й непогані, не встояли б переді мною, але я був у тому віці, коли і знадити мене могло, особливо після моїх гірких досвідчень, тільки щось Піки справді варте уваги. То ж не диво, що коли мені Зогу приніс у перерві в театрі від дружини португальського амбасадора доньї Рафаелі маркізи до Хіль Гравалос листика, я аж спаленів, бо збагнув, що мій час настав. Після театру я прийшов, як мені сказали в листі, до портика церкви Санто Крістофоро і в портатіні побачив жінку в масці. Дна здоровенні маври були готові нас нести, коли вона мовчки дала мені знак, щоб я увійшов в портатіну і сів біля Неї. Тоді вона засунула завіску і промовила до мене мелодійним голосом, від якого мені стало аж млосно. Вона, виявлялось, знає мене давно, знає досконало, хто я і що я, а що її доля зложилась так, що вона може все собі дозволити крім щастя мати доброго друга, вирішила запропонувати мені доскінну і нічим незобов'язуючу дружбу. Я старався відповісти їй як змога галантніше і вона стиснула мою руку своєю рученькою, що ввело мене, річ звісна, у деяке хвилювання. В півмороці і під маскою я ледви міг розглянути її обличчя, але й так скромно приховані риси видались мені шляхетними й делікатними, і коли я виявив свій подив з її прекрасного, хоч надто блідого коліру обличчя, вона сказала, що. за португальською звичкою, вона рідко коли виходить удень, хоронячи себе від сонця. По дорозі ми розмовляли, при чому особа ця виявила неабияку кебету і ознайомленість у різних справах; у філософії, мистецтві і в політиці. Маври ж, пронісши нас добрий шмат дороги, і то, як я судив, прерізними закапелками, нарешті спинились, а тоді маркіза де Хіль Гравалос просила мене дозволу зав'язати мені хусткою очі, коли увійдемо в її палаццо, бо мовляв, з уваги на ревнощі її старого чоловіка, їй доводиться бути дуже обережною. Я радо на це погодився і віддав себе у її владу. Вона взяла мене за руку і довгий час вела, як я гадаю, коридорами, під гулкими склепіннями і по сходах, аж поки я навіть крізь хустку відчув, що навколо мене багато світла. Тоді мені розв'язали очі ті ж милі руки і я побачим, що перебуваю в невеликій кімнаті, де знаходилось лише ліжко під балдахимом і столик з різним їстивним ті питвом. Ця кімната була яскраво освітлена свічами в канделябрах і у бічних свічниках з тим, що стіни цієї кімнати становили, як я зауважив, китайські ширми з містерію вишитими на них райськими птахами і краєвидами. Португальська амбасадориха попросила мене бути як у себе вдома, сісти біля столу і перекусити, а я не дав себе довго намовляти і бувши здорово голодним після театру, взявся до найсмачніших ласощів, якими заставлено стіл: тут були і устриці, і краби в коштовній підливці, і холодна птиця, і марципани, і голандські сири. Все це я залюбки поливав добрим вином, а амбасадориха мене припрошувала і сама коштувала, то того, то іншого по шматочку. Жіночка вона була весела, не дивлячись на суворість, якої вимагало і її становище і її походження, (Португалія, я чув, країна великої похмурості і строгості обичаїв); більше того, спрокволу вона, з зовсім поважним виглядом почала оповідати мені такі історійки, від яких і у абата Гронкі мусіли б в'янути вуха. Не знаю, чи це було в її вдачі, чи цим вона хотіла більше запалити мене, але треба признатися, що й вино й її розповіді, та й усі інші обставини, допомогли їй до того, щоб я признався сам собі, що буду справді останнім дурнем, якщо не приступлю негайно до любовної гри. Дарма, що ця принадна жіночка не давала ніяких підстав до того. Адже ж, при перших моїх спробах рішучої дії, вона відхилила мене чемно рукою, чарівно посміхнулась і щезла за ширмами. Мені миттю блиснула думка, що може й ця панійка така ж привередлива в мистецтві залицяння як і ота огидна відьма — догаресса. До дідька, до чого тільки не докотиться людська розбещеність! Але ні, вона незабаром з'явилася в ніжному муслиновому халатику, який так чудесно огортав її лілейну стать. А коли я знов взявся до любовної гри, вона вже не відсувала мене, однак це були лише невинні пустощі. Борюкався я із зальотницею довгенько благав, просив, гнівався, подарував їй дорогі сережки, начебто на пам'ятку, бо ж розумів, що така жінка як вона не гребує земними благами. Але все це було надаремно...