Багатство, мудрість, слава — все мине,
Нічого він тривкого в світі не знайде.
Касіян Сакович: "Вірші на жалісний
похорон лицаря Петра Конашевича
Сагайдачного". 1622.
Життя присвятити правді.
Ж.-Ж. Руссо.
Якщо для володаря постає питання, чи треба
когось позбавити життя, то нехай він це здійсняє,
зваживши чи це справді доцільно і розумно, однак
треба стриматися від загарбання маєтку тих, яких треба
було забити, бо ж люди швидше і легше забувають про
смерть свого батька, ніж втрату його спадщини
Н. Маккіавеллі. "Князь", 1537.
1
Виснажений до краю, опинився я в господі доброго шкіпера риболовної тартани Джакопо, що витягнув мене на причал і приволік до себе. Я заснув камінним сном. Прокинувшись, я ніяк не второпував, де я і що було зі мною. Глянувши в дзеркало, я побачив свою витягнену пику, вилинялий від солоної води каптан, шкамаття мережив. Ноги були босі. Коли ж я спритомнів, то був вражений як обухом — спогадом про всі події минулого дня. І гірко зареготав.
Я був свідком найгруб'яннішого пошиття в дурні людців, таких, як я — легковірних, голомозих простаків, призначених бути на сцені життя виконавцями найбезглуздіших ролей піддуреного арлекіна. Так мені й треба було. Навіщо було б обвинувачувати Орлова, Афендика, Де-Рібаса та інших стратегів цього майстерного оциганення. Вони виконували наказ Феліци — Като, "Північної Сераміди", якій треба було будь-що-будь усунути з обріїв Європи княжну, або як Като її називала "архизлодійську каналію"; розчавити її як таргана. І царицині слуги виконали це доручення бездоганно. Всі яви цієї справжньої "коммедіа дель арте" я намотував у думці як химородну зміну декорації. Все було тепер ясне, бо все було продумане і майстерно виконане. Що ж діяти мені, сидячи на камінюці, над затокою, опроміненою погожим днем? Сягнути по Данте, до Четвертого "канто", в якому говориться про передбрам'я пекла, що вирить вдолині, сповите чорними мряками і відлунням зойків приречених грішників?
Чайки черкали крильми плесо, скиглили, мабуть співчуваючи моїй долі. Я кидав їм крихти хліба, вони жадібно підхоплювали їх, бо вони хотіли жити. Жити треба було й мені.
Я попросив Джакопо і його сім'ю, що прийняла мене мов рідного, післати хлопця до готелю "де ля Рюссі" та привести Зогу сюди, з моїми одягами і шкатулами, якщо ланець не накивав п'ятами.
Тимчасом я впорядковував свої думки: розважав усе, що сталося та й що буде далі. Перш за все я хотів знати, що діється з ескадрою. "Вона ще вчора, на присмерку, вийшла в море", сказав мені Джакопо. "Чи на південь?" "Ні, на північ-захід, начебто на Корсіку, — мовив рибалка,— за нею знялись з якорів і англійські шлюпи та фрегат і пішли вслід за ескадрою. Англійські матроси говорили, що всі кораблі йдуть до берегів Іспанії і мабуть на Гібралтар. Ідуть додому". Це вже була добра вістка. Орлов вибрав довшу путь; княжні не судилось побачити свій бурхливий Понт Євксінський. Ескадра обігне Іспанію і Португалію, вийде в океан, зверне на схід через Англійський канал — у Північне море, а тоді у Санктпетербург, де княжну чекає Петропавлівська фортеця. Отже часу було доволі: принаймні два місяці.
Зогу миттю прибіг і припав до мене як до рідного брата. Я помилився; у телепня було таки добре серце. Він розпачав за мною і приволік все моє добро без догани. Навіть жменя клейнодів і дукатів, що тепер були моїм єдиним багатством, вилискувала спокійно на дні шкатули.
Поки я приводив себе до ладу, одягався, Зогу і Джакопо розповідали мені про те, чого я не знав. Учора над вечір, і аж до півночі, на берег прибували човни і привозили гостей, які з княжною загостили на борти російських кораблів. Висаджено на всі вітри, звичайно, всіх паній та всіх дзинзиверів-зухів, що з ними були, ченців-п'янюг та всіляких інших причеп. Зогу вважав, що з княжною залишено її дуенью Франціску фон Мешаде, лакея Ріхтера і кількох шляхтюр — між ними Коссаковскього і Чарномського, які колись начебто їздили в справі Радзівіла до Істамбулу. Отож затримано тільки найближчих із "почту" княжни, а сторонню шушваль відправлено. Зогу розповідав, що вся галайстра повернулася до готелю дуже наполохана із неї доладу не вмів, чи не хотів розповісти, що власне, сталося, або мовчав як заклятий. Всі якнайшвидше розбіглися як мишва, з Пізи по всіх усюдах. В місті кружляють всілякі чутки, але ніхто достеменно не знає і не відає в чому справа, а хто знає, мовчить. Дехто з розумніших казав, що до схоплення княжни причинився англійський консул Джон Дік, бо Англія хотіла підлеститись до Катерини, щоб їй не заваджала у клопотах з ребелією в Новій Англії. А народ у Ліворно, насамперед крамарі і власники тратторій сердечно шкодують, що ескадра так швидко відійшла, бо не тільки від самого Орлова, але від усіх офіцерів і матросів їм перепадали чималенькі доходи. А княжною, звичайно ніхто не журився та й з лінощів не хотів над цією всією веремією ламати собі голови.
Згодом Зогу зміг мені сказати дещо більше. Одна, висаджена на волю покоївка, з якою він займався любовною грою, під великим секретом сказала йому, що княжну тримають в окремій каюті на другій палубі "Трьох ієрархів"; не пустили до неї навіть Франціску, а біля дверей у неї незмінно вартують два гренадери з багнетами на фузіях. Решту челяді, залишеної на кораблі в долішніх каютах також сугубо вартують. Коли ж Зогу висловив свою впевненість у тому, що княжну продали Доманський і Христанек, все мені заволокла жага відомсти. Вже це одне, що на борту їх обидвох не було, говорило принаймні про те, що вони наперед знали, що нам зготовано. Обидвох мерзотників, казав Зогу, нема в Ліворно; їх, як на махових вилах, своєчасно виніс кудись чортяка.
Я ходив понад причалом і роздумував, що ж мені діяти? Я не міг бути безчинний, бо ж ще глибоко кохав княжну, дарма що вона, задурена в Орлову з першого погляду, довірилась йому і безсумнівно зрадила мене. Це було так схоже на її химерну вдачу. По друге: я повинен бути з нею до кінця; цього вимагала моя честь кавалерська. Якщо не визволити її, то, разом з нею, здатися на ласку і неласку імператориці Като і прийняти разом з княжною муки і смерть. А по-третє: якщо не поділити з нею смутну її долю, то стати хоча б месником за неї, другим Гонтою, Залізняком чи Гаркушею і вершити святе діло — боротьбу на загибель тиранам. Або загинути в ній.