На палубі стояв адмірал, граф Орлов, у всій своїй пишноті, біля нього товкся вертлявий дідок, контр-адмірал, ангелянець Семюел Чарлз Грейг, а за ними обидвома — з кільканадцять офіцерів, контр-адмірал Арфа, Ельфінстон і Чічагов. Дещо наодшибі, наїживши штики, стояли, як уриті, зо два десятки гренадерів на чолі із знайомим вже мені капітаном Литвиновим та кількома субалтерн-офіцерами, що тримали оголені шпаги.
Адмірал — граф Орлов, цей велетень, здоровило-бицюган, розставивши ножища в білих лосинах і важких ботфортах, стояв випещений, з глумливим, майже нахабним посміхом. Вітрець розвівав струсячі пера на його адміральському трирогу, на грудях висяювали золоті зорі, биті діамантами, на білому каптані різко виділялась широка кармазинова стрічка. Я був трохи здивований, що він не підійшов до княжни, а надутий мов дебелий півнюга, чекав поки княжна не підійде до нього. У його прибічних вигляд був начебто трохи зніяковілий, у декого навіть збентежений. Особливо Грейг видався мені не в тих, ні в сих. Вразило мене не тільки те, що Афендик і консул Дік, тільки-но ступивши на палубу, зразу ж шугнули крізь громаду офіцерів, начебто їх злизала корова. Але скипів я найбільше, коли в цій громадці зауважив нікого іншого як Де Рібаса, що в генеральському мундирі, при орденах і еполетах, стояв собі і лукаво посміхався, як мені здалось, до мене. Але роздумувати над цим усім не було часу.
Чайки скиглили. Брязкотіли ланцюги. Лунали накази капітанів, грали флейти. Видавалось, що ескадра підіймає якорі. А я стояв остовпілий, счудований, отетерілий. Мені майнула, а за мить обсотала думка, що все це — сон, що все це якісь примхи видіння, відсвіт, як райдуга цього тихого, весняного, сонячного дня, в якому все мерехтить і міниться, щезає, як тільки на секунду неприборкана яв.
Я притьмом обернувся. Тихо дзвеніли остроги. Офіцери сходили гуртом, немов на чийсь знак, кудись у нутро корабля. Палуба моторошно пустошіла. Давно щезли кудись Афендик, Дік і Де Рібас, але, я бачив, що з палуби зійшли і Орлов і Грейг. Тільки лава Кексгольмських гренадерів стояла вкопано і проміння грали на їхніх довгих, мов жала, гранчастих штиках. Я не второпував: либонь так само і княжна, що стояла переді мною, дивилась в далечінь і її орлій, неспокійний профіль різьбився в блакиті. Я погадав, що Орлов і панове-єнерали подались мабуть униз, щоб там, в адміральському салоні, вітати гостей.
Втім серед цієї довгої, мов вічність, мертвеччиною взятої тиші, почувся, як видзвін шпаги, вигук капітана Литвинова:
— Варта, сюди!
І зразу ж, немов вони давно вже чекали цього наказу, щільною стіною, вмить розгорнутими чотирма лавами, солдати рушили і оточили нас. Безвусі і вусаті, осмалені і пошрамлені обличчя глумливо дивились на нас, із-за сталевої щітини штиків.
Я чомусь подумав про стаю орлів, викутих у скелі, над морем.
— Ви арештовані, — блиснувши шпагою, безучасливо промовив Литвинов, — тепер ні з місця і без фанаберій...
Що ви сказали? — Промовила княжна ледви чутно; вона сполотніла як смерть, очі її, мов чужі, уста шелевіли, вона була вражена блискавкою.
Те, що ви чули, мадам, — спокійно сказав капітан Литвинов [видно, що це була людинка, виконуюча накази без найменшої думки про те, навіщо це і чому]. В імені її величності государині-імператориці Катерини Олексіївни ви арештовані. Варта! Замкнути лави! Із арештованими — державними злочинцями, марш-марш у трюм!
Я видався собі розчахнутим від грому; я ще не оготався: а це ж сталася неймовірна зрада!
Всі ми, якщо подумати про все, що минуло, були ляльками в цій, якже чудесно відіграній комедії. Все, від початку до кінця, був обман, було коварство, підступ, диявольський план. До кого і як? Нас продано, нас пошито у дурдуранів, у йолопів царя небесного, у довірливих бовдурів, нас накрито як сіру мишву залізною мітлою.
Помітно було, що й вся наша шушваль, включно з такою проміткою голотою як резидент д'Антіччі, галицький хорунжий Чарномський і екс-єзїт Ганецький як і я, остовпіла. Не кажу про фльондр — марчез контесс, які бачили неодне, тих бо не проймеш нічим. Але й вони сторопіли, завівкали і оніміли.
І якраз тоді, коли я поглянув на все це товариство, що, збаранівши, стояло, оточене солдатами, я збагнув, що все це — безвихідь, що всьому покладено край, що все це — провалля, що я стою віч-на-віч із своїм кінцем. Мені, як від відблиску зірниці, проясніло.
Тепер або ніколи! Чайки плакали, літаючи. Флейта тужно грала на останньому судні. Переді мною стояв, загрожуючи штиком дорогу, вусатий матрос із сережкою в вусі. Верескливих сеньйор вже вели в трюм. Капітан Литвинов супроводжав княжну, знімовнілу, ошелешену, покірну. Панки ремствували, але їх підштовхувано штиками.
І, притьмом, з усієї сили, я відштовхнув солдата, прорвався як степовий тарпан, шугнув через натовп; як ошалілий сліпець, метнувся до шканців, схопився за поруччя і шугнув у море.
Я — пловець непоганий. Я перепливав Десну, де вона зливається з Дніпром, та й Дніпро перепливав я швиденько, то ж мені це море було як рідне. Може за мною гналися, може стрибали кульки солдатів, — я нічого не чув, я розтинав хвилі як навіжений, я поринав і виринав, я в цій шаленій плавбі не на життя, а на смерть, не думав про ніщо. Навіть про те, навіщо я рятував і так розтерзану мою долю. Я осатаніло рвався до берега. Ні, за мною не гналися. Останніми силами я добивався до човнів, що стайкою коливалися на бурунцях біля берега. Хтось простяг мені руку. Я, мокрий як хлющ, задиханий, захеканий, нарешті добився грунту.
КОНСТАНТИН ФЛАВИЦЬКИЙ:
"Княжна Дараган у Петропавлівській фортеці".
ЧАСТИНА ОДИННАДЦЯТА
КІНЕЦЬ ПОНТИДИ
Так, наче хвилі, що женуть до гордих берегів,
Спішать хвилини наші до свого кінця...
Вільям Шекспір. Із "Сонетів".
Блаженний той, хто мов Уліс прекрасний,
Свій закінчив не легкий в бурях шлях...
Жоатен де Белле. Із "Сонетів", 1597.
Хто порушує суспільний договір, той ставить себе
поза державою; це — ворог суспільства і його треба знищити.
Жан-Жак Руссо. "Суспільний договір".
Печалиться даремно живий чоловік,
Що короткий у нього в сьому світі вік