Коли ж цими роздумами я поділився з Зогу, бо ж він став не моїм служкою, а побратимом, з яким я готовий був, навіть при всьому його шальвірстві, обмінятися як запорожці хрестами, то він тільки похитав головою.
"— Кавалере, — сказав він, — все це сон рябої кобили. Бо ж, щоб визволити княжну, на це у вас нема ні золота, ні сили. Це якби Давид порвався на Голіафа, як розповідають у прадавніх мудрих книгах, що, звичайно, вигадка. Без допомоги сильних цього світу ви хіба на хвіст солі комусь насиплете, нічого більше. Вгомоніться, пождіть поки з молодої голови розвіється чад, чарування. Інакше: пропадете ні за понюшку табаки..."
"— А як слава піде, Зогу, озвався я, — що це ніхто інший тільки я нараяв їй іти під руку Орлова, тобто, що це я бідолашну долю княжни занапастив? Ким тоді я буду для кожного?"
"— Проти наговорів я скрізь і завжди буду свідком, — вигукнув палкий далматинець, — знавши вас, присягу прийму за вашу чесність! Вуха відітну першому, хто наважиться вас плюгавити! Щира й сердечна людина ви, от хто! А що задурились у дівці, то на те й молодість. Де ж були ті її великі друзі? Де вони були із своєю порадою, пересторогою? Адже навіть я прочував, що осьде якась нечиста справа... Пені на нікого нема, тільки на саму княжну. Побачила пудофета в діамантах, то вже й розомліла. Грець їй, кавалере! Забудьте про неї!..."
Я припинив це вже зовсім недоречне базікання. Інша думка мене вразила як блискавиця. В справі визволення княжни допоможе ніхто інший як той, хто на золоті днює і ночує, банкір і королик — лихвар, барон Шенк! Тільки з ним треба шукати спілки, бо він із дна моря княжну дістане, хитрюга.
Ось коли я почав жити розумом! Нагадавши собі, що в Римі Шенка нема, бо ж мені сказали, що він подався до Венеції, я наказав Зогу негайно замовити для нас місця в мальпості аж до самої Венеції, їдучи найкоротшим шляхом. Першу думку — найняти Джакопо з його тартаною і гнатися морем за ескадрою, як безглузду, я відкинув. У Венеції — Шенкова контора; там він веде свої справи і напевно подасть добру раду.
Поки Зогу побіг до готелю, де спинялись мальпости і балагули, я вийшов у місто, щоб понад молом, помиї мурами форту, крізь муровану браму святого Христофора, повештатись серед юрби та в остеріях, щоб, бува, довідатись ще чогось нового. Настрій був преогидний. Такої загибелі надій я ажніяк не сподівався. Не про Данте думав я, а про мессіра Маккіавеллі, книжицю якого я читав ще у абата Гронкі, але суті її так не спіймав. Цей мудрий дядько казав, що під час війни ніякої чесноти не існує. Воїн [чи, краще сказавши, володар], не сміє думати і діяти по чесному. Якщо він хоче перемогти і затримати своє володіння, то повинен бути хитрим, підступним, безоглядним і жорстоким. "Північна Семіраміда" таки добре засвоїла собі ці думки. Тому вона і писала, як розповідав мені Афендик, що "коли хтось (малася на увазі княжна) діє проти інтересів нації, то друга сторона має вжити всіх засобів, щоб тому протидіяти". Ось вона й діяла: "per fas et nefas"...
Але я це все обмірковував як той лях, що мудрий по шкоді. Треба було й мені, як дораджував абат Гронкі, пильно читати ніяку іншу, тільки книжку мессіра Маккіавеллі; може я з неї чогось таки навчився б.
З такими роздумами зайшов я до остерії, поблизу Сіньорії та замовив собі пляшку мальвазії. В остерії було чадно, народ юрмився; це все були моряки і місцеві й іспанські і португальські. Братство пило й гомоніло; йому було не до моїх турбот.
Якийсь добродій, по одягу не моряк, сидів проти мене за столом і читав "Газетт де Франс". Коли він, досі заслонений газетою, дбайливо склав її, в півмороці остерії я пізнав нікого іншого як Доманського.
"— А от вас то я й шукаю, Доманський!" — скрикнув я, бо кров моя зразу ж спалахнула; добре, що шпага була при боці. "А, кавалер Рославець; — посміхнувся ланець, — як же Бог вас милує?"
"— Як бачите, — процідив я, — а от краще було знати, як вас милує? Про пригоду княжни ви мабуть знали ще раніше... Я того певен. А ви з Христанеком, кляті Іуди, взявши мерзенні срібленники, тихесенько собі благоденствуєте..."
Пройда з насупленими бровами не моргнув і оком. Він впер у мене свої важкі, зловісні зікри.
"— Про халепу я знаю і її передбачував, — холодно промовив він, — всі знаки Кабали і Зодіяка вказували на те, що доля княжни зайшла в небезпечну систему Скорпіона. Це їй віщувало неабияке сум'яття. Підтвердив це і мій приятель та вчитель граф Каліостро. Однак княжна не хотіла йняти віри моїм пересторогам. Вона покладалася на ворожбиство шарлатанів, а не на наукові аксіоми. Знайомство з Орловим, якому ви, кавалере, зокрема сприяли, стало для неї рокованим. Ні Христанек, ані я, тут ні причому. Радий я, щасливо оминувши цю Сціллу і Харибду. Справа княжни вже була мною раніше досліджена, як безвиглядна і я радий, що тепер почуваюся вільним. Сумління ж моє чисте".
"— Не верзіть мені про сумління, — сказав я, пломеніючи ще більше, в міру того, як цей злочинець з битого шляху ставав самовпевненіший, — яке може бути сумління у чоловічка, що служив принаймні чотирьом панам, що отруїв маркіза де-Вількура, робив фальшиві монети та б'є поклони сатані? А наприкінці продав княжну, коштом якої годувався зовсім не погано..."
"— Не маю звички будь-кому звітувати, а вам зокрема, кавалере. Збагніть тільки таку максіму, яку плекали ще в старовину: розумна людина стримує себе від будь-яких погроз та від зайвих висловів. Нахабність та глупота, майте на увазі, ажніяк не послаблює вашого ворога, а тільки вчиняє його обережнішим, а вкінці викликає в ньому тільки презирство. Чого вам власне треба від мене, кавалере?"
"— Відплатити вам, Доманський, за всі ваші чортівські штучки і звільнити чесних людей хоч би від одного негідника. Ми зараз вийдемо і я знаю місце, де ми зможемо зрівняти наші порахунки..."
Я вдарив по ефесі шпаги, даючи йому зрозуміти, що я хочу закінчити розмову так, як подобає чесній людині, дворянинові насамперед. Втім цей чаклун простяг до мене долоню, на якій лежала невеличка іскряста кулька. Вона мерехтіла діамантом і крутилася мов дзига. Одночасно Доманський пронизливо дивився на мене і я не міг одірвати своїх очей ні від чарівної кульки, ані від його сверлуючого погляду відьмака. Моє тіло, починаючи від ніг, дерев'яніло і увесь я обважнів. Господа і люди, що гомоніли в ній, все більше і більше віддалялися, їх сповивало синє мряковиння, голоси лунали вже здалека. Світюча кулька почала виростати у велику кулю, висяювала, мінилась, спалахувала різними барвами. Я знітився і поринув у прірву темряви.