– Рохо? Залишився тільки ти?
– Та ні, ще кілька малюків.
– Вони не рахуються. А старші?
– А, Ерікісем? Пішли по дрова.
– Більше нікого?
– Більше я нікого не бачив.
Ральф обережно виліз на плиту. Там, де колись засідали збори, ще була витоптана цупка трава; коло вичовганого місця на колоді все ще виблискувала ніжна біла мушля. Ральф сів у траву обличчям до місця ватажка та мушлі. Ліворуч коло нього стояв навколішки Роха; якусь довгу хвилину вони мовчали.
Нарешті Ральф відкашлявся, щось прошепотів.
Роха так само пошепки перепитав:
– Що ти кажеш?
Ральф повторив:
– Саймон.
Роха промовчав, тільки похмуро кивнув. Отак вони сиділи, втупившись невидющими очима у ватажкове місце, у мерехтливу лаґуну. Зелені бліки та сонячні зайчики стрибали по їхніх брудних тілах.
Нарешті Ральф підвівся, підійшов до мушлі. Узяв ріг, попестив його обома руками, вкляк, прихилився до колоди.
– Рохо!
– Га?
– Що нам робити?
Роха кивнув на ріг.
– Ти можеш…
– Скликати збори?
При цих словах Ральф кисло засміявся, а Роха похнюпився.
– Ти поки що ватажок.
Ральф знову засміявся.
– Так, так. Над нами ти ватажок.
– У мене ріг.
– Ральфе! Не треба насміхатися. Далебі, не варто, Ральфе! Що подумають інші?
Нарешті Ральф угамувався. Він тремтів.
– Рохо!
– Га?
– То був Саймон.
– Ти вже сказав.
– Рохо!
– Га?
– То було вбивство.
– Та вгамуйся нарешті! – різко крикнув Роха. – Що доброго від твоїх балачок?
Він зірвався на ноги і став над Ральфом.
– Було темно. А потім… той чортів танок. А ще блискавка, і грім, і дощ. Ми поперелякувалися!
– Я не перелякався, – повільно мовив Ральф. – Я був… Я не знаю, що було зі мною.
– Поперелякувалися ми! – збуджено вигукнув Роха. – Всяке могло статися. Це не було… ну, те, що ти сказав.
Він вимахував руками, шукаючи вдалого слова.
– Ох, Рохо!
Від Ральфового голосу, такого тихого і болісного, Роха перестав вимахувати руками. Він нахилився і чекав. Ральф обнімав ріг і погойдувався вперед-назад.
– Як ти не збагнеш, Рохо? Те, що ми вчинили…
– Може, він ще…
– Ні.
– Може, він тільки вдавав…
Роха затнувся, побачивши Ральфове обличчя.
– Ти був осторонь. По той бік кола. Ти й не підходив близько. Або ти не бачив, що ми… що вони вчинили?
Відраза, ненависть і водночас гарячкове збудження змішалися в його голосі.
– Хіба ти не бачив, Рохо?
– Не дуже я міг бачити. У мене ж тепер одне око. Мав би це звати, Ральфе.
Ральф усе гойдався вперед-назад.
– Це сталося випадково, – зненацька сказав Роха, – саме так, випадково. – Він знову заговорив різко. – Вискочив поночі… ке треба було отак виповзати з мороку. Він був дурнуватий. Сам напросився. – Роха знову замахав руками. – Це сталося випадково.
– Ти не бачив, що вони вчинили…
– Послухай, Ральфе. Треба про це забути. Якщо про це думати, нічого доброго не вийде, розумієш?
– Я боюся. Нас самих боюся. Я хочу додому. О Боже, як я хочу додому!
– Це сталося випадково, – вперто правив Роха, – і не більше.
Він торкнув Ральфа за голе плече, і Ральф здригнувся від людського дотику.
– Послухай іще, Ральфе. – Роха швидко озирнувся, тоді прихилився ближче, – ти й узнаки не давай, що ми теж були серед танцівників. Надто Ерікісемові.
– Але ж ми були! Всі були!
Роха похитав головою.
– Ми-то не до кінця. Поночі нас ніхто не помітив. Сам сказав, що я стояв осторонь…
– І я так само, – промимрив Ральф, – і я був осторонь.
Роха радо закивав.
– Правда. Ми були осторонь. Ми нічого не робили. Ми нічого не бачили.
Роха помовчав, потім вів далі:
– Заживемо собі самі, вчотирьох…
– Вчотирьох. Це замало, щоб допильнувати вогонь.
– Спробуємо. Бачиш? Я його вже розпалив.
З лісу вийшли Ерікісем, вони волокли здорову колоду. Кинули іі коло вогнища і подалися до ставка. Ральф схопився на ноги.
– Гей! Ви там!
Близнюки завмерли на хвилину й рушили далі.
– Ральфе, вони пішли купатися.
– Краще зразу з цим вирішити.
Побачивши Ральфа, близнюки страшенно здивувалися. Вони зашарілись і дивилися кудись повз нього, уникаючи його погляду.
– Привіт, Ральфе! Яка зустріч!
– Ми тільки-но з лісу…
– …Збирали дрова для вогнища…
– …Минулої ночі ми загубилися.
Ральф роздивлявся пальці у себе на ногах.
– Загубилися після того, як…
Роха протирав своє скельце.
– Після бенкету, – пробурмотів Сем.
Врік кивнув.
– Так, після бенкету.
– Ми скоро пішли, – швидко додав Роха, – ми втомилися.
– І ми теж…
– …Дуже скоро…
– Ми так натомилися.
Сем порухав подряпину на своєму чолі й квапливо відсмикнув руку. Врік пальцем водив по розбитій губі.
– Так, ми дуже втомилися, – повторив Сем, – тому й пішли скоро. Як там, непоганий був…
У повітрі зависла невимовлена правда. Сем аж скривився, коли випалив оте огидне слово:
– …танок?
Згадавши про танок, в якому жоден з них не брав участі, всі четверо затремтіли.
– Ми пішли скоро.
Коли Роджер наблизився до перешийка, що сполучав скельний замок з островом, він не здивувався, почувши окрик. Тієї жахливої ночі він вирахував, що принаймні частина племені знайде притулок від жахіть острова в цьому безпечному місці.
Голос різко пролунав звідкись із височини, де каменюки навалилися одна на одну, чимраз зменшуючись догори.
– Стій! Хто йде?
– Роджер.
– Проходь, друже.
Роджер підійшов.
– Ти ж бачив, що це я.
– Ватаг сказав зупиняти Всіх.
Роджер глянув нагору.
– Якби я захотів, ти б мене не міг спинити.
– Ще й як міг би! Ану, вилазь, подивишся.
Роджер видряпався по кострубатій скелі, наче по сходах.
– А таке бачив?
Під камінь, що лежав на самій горі, було забито палицю, а під неї – ще одну – важіль. Роджер легко натис на камінь, і камінь застогнав. Якби натиснути щосили, камінь загув би вниз на перешийок. Роджер був у захваті.
– Оце справжній Ватаг, правда?
Роберт кивнув головою:
– Невдовзі він поведе нас на полювання. Він кивнув у бік далеких куренів, де соталася в небо ниточка білого диму. Роджер сидів над самим урвищем, похмуро вивчав острів, тримаючись пальцями за розхитаний зуб. Зупинив погляд на вершині далекої гори, і, хоч нічого не було сказано, Роберт заквапився змінити тему.
– Він хоче побити Вілфріда.
– За що?
Роберт непевно похитав головою.
– Не знаю. Він не пояснював. Просто розлютився і звелів нам зв'язати Вілфріда. І той… – Роберт збуджено захихотів, – стоїть зв'язаний не знаю скільки годин і чекає…