Мисливці занепокоєно поглядали на небо, кулячись під ударами крапель. Вони захвилювалися, заметушилися безцільно, їхні ряди розпалися. Блискавки замиготіли яскравіше, громи били немилосердно. Забігали, заверещали малюки.
Джек стрибнув на пісок.
– Танцюймо наш танок! Давайте! Наш танок!
Спотикаючись у глибокому піску, він побіг до відкритої голої скелі коло вогню. Між спалахами блискавок повітря було темне й страхітливе; з галасом хлопці побігли за Джеком. Роджер удавав свиню, захрюкав, кинувся на Джека, той ухилився. Мисливці схопилися за списи, кухарі – за свої рожни, решта – за кілки з дров для вогнища. Поставали в коло, завели спів. Поки Роджер імітував жах зацькованої свині, малюки гасали й стрибали поза колом. Небо було таке страшне, що навіть Росі та Ральфові захотілося належати до цього божевільного, але хоч почасти безпечного товариства. Вони б радо доторкнулися до брунатних спин живого частоколу, який зімкнувся зі страху і в такий спосіб подолав його.
– Звіра бий! Горло – ріж! Кров спусти!
Їхні рухи набрали розміреності, спів утратив якусь початкову штучну знервованість і бився рівним ритмом, наче пульс. Роджер уже не був свинею, а знову став мисливцем, тож посеред кола зяяла порожнеча. Кілька малюків утворили власне коло; постали ще нові кола, вони кружляли й кружляли, немовби монотонний рух ґарантував безпеку. І все пульсувало й тупотіло, наче єдиний організм.
Темне небо розпанахав синьо-білий шрам. За мить їх шмагонуло громом, наче велетенським батогом. Спів зіп'явся на тон вище, спів агонізував.
– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!
Тепер від переляку виростала інша жадоба – липка, палюча, сліпа.
– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!
Знову синьо-білий шрам роздер над ними небо, вони оглухли від вибуху. Малюки зарепетували, наосліп кинулися з галявини і тікали чимдалі від лісу, один зі страху проламав коло старших хлопців.
– Це він! Він!
Коло вигнулося підковою. Щось виповзло з лісу. Темне, невиразне. Попереду звіра стелився пронизливий, наче біль, крик. Хитаючись, звір заскочив у підкову.
– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!
Синьо-білий шрам уже не зникав з неба, ґвалт стояв нестерпний. Саймон щось викрикував про мертвяка на горі.
– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти! Смерть йому!
Кілки опустилися, з криком та хрустом зімкнулося нове коло. Посередині навколішки Стояв звір, він затуляв обличчя руками. Силкуючись перекричати огидний шум, він горлав щось про труп на горі. Ось звір видерся, прорвав коло, впав зі стрімкої скелі на піщаний берег. І зразу весь натовп ринув за ним, зіслизнув униз, накотився на звіра і верещав, бив його, кусав, рвав на шматки. Не було ні слів, ні жодних інших рухів, тільки шарпанина зубів та пазурів.
Тоді хмари розверзлись, і дощ хлюпнув з неба, наче водоспад. Вода мчала з вершини гори, зривала з дерев листя й гілки, холодним душем шмагала клубок сплетених тіл на піску. Зненацька клубок розпався, постаті відступили. Тільки звір нерухомий лежав за кілька ярдів від моря. Навіть під дощем вони могли побачити, який він маленький, цей звір; і вже його кров заплямувала пісок.
Сильний порив вітру розметав дощові потоки, струшуючи з дерев каскади води. На вершині гори парашут набрав повітря, зрушив з місця; постать зворухнулася, зіп'ялась на ноги, закрутилася навколо себе, рушила вниз у безмір вологого повітря, побігла, незграбно теліпаючи ногами, по верхівках високих дерев; летіла вниз, падала, падала, опустилася на берег, а хлопці з галасом порозбігалися в темряві. Парашут поволік її вперед, зорюючи нею води лаґуни, шпурнув об риф, потяг далі у відкрите море.
Близько півночі дощ перестав, хмари розкидало, а небо знову засвітилося неймовірними каганцями зірок. Тоді й вітер завмер, стало тихо, тільки з розпадин понад узбережжям цідилась і хлюпала вода, з листка на листок падали краплі и скочувалися в руду землю острова. Повітря було прохолодне, вологе й чисте; і ось уже й плюскоту води не чути. На блідому піску безладно розплатався звір, а криваві плями навколо нього розповзалися далі й далі.
Край лаґуни засяяв блискучою стрічкою, яка щохвилини насувалася разом з великою хвилею припливу. В чистій воді віддзеркалювалося чисте небо та яскраві гострокутні сузір'я. Блискуча смуга бучавіла, сягала кожної зернини піску, кожного маленького камінчика; спочатку покривала їх неспокійними брижами, тоді несподівано й нечутно поглинала й котилася далі.
Чистота, яка насувалася на прибережну мілизну, повнилася якимись дивними, місячними створіннями з полум'яними очима. То тут, то там більші камінчики зблискували в світлі, наче вкрившись перламутром. Приплив накочувався на побитий дощем пісок, усе вирівнював, наче срібним котком. Ось він торкнувся першої кривавої плями, що стекла з побитого тіла, і лискучі створіння рухливим відблиском світла замайоріли на краю. Вода піднялася ще вище, прибрала пасма шорсткого Саймонового волосся яскравим світлом. Засріблилася лінія його щоки, плече засвітилося мармуром скульптури. Дивні приблудні істоти з полум'яними очима й розпливчастими обрисами запорались навколо його голови. На якийсь дюйм тіло піднялося над піском, повітряна бульбашка вирвалася з рота з м'яким сплеском. Потім тіло легко повернулось у воді.
Десь за темним вигином світу невпинно працювали місяць та сонце; з поворотом могутньої тверді плівка води на планеті Земля злегка здіймалася з одного боку. Величезна хвиля припливу насунулася на острів ще далі, вода прибувала. Облямоване китицями цікавих блискучих істот, а саме посріблене світлом вічних сузір'їв, мертве тіло Саймона повільно попливло у відкрите море.
Розділ десятий
МУШЛЯ ТА ОКУЛЯРИ
Роха пильнував за постаттю, що наближалася до нього. Тепер йому часом здавалося, ніби він бачить краще, коли зовсім скине окуляри і прикладе скельце до другого ока; та навіть дивлячись своїм простим оком, після всього, що скоїлось, Ральфа він ні з ким би не сплутав. Сам Ральф, кульгаючи, вийшов саме з-поміж кокосових пальм, брудний, з сухим листям у русявій чуприні. Щока його розпухла, й одне око дивилося крізь щілинку, праве коліно прикрашав великий струп. Зупинився на хвилину, втупився у постать на Гранітовій плиті.