Роха перестав товкти по воді руками.
– Голова болить. Якби стало хоч трохи прохолодніш.
– От якби пішов дощ.
– От якби поїхати додому.
Роха розлігся на положистому піщаному дні ставка. Живіт його стирчав над водою і швидко обсихав. Ральф пустив у небо струмінь бризок. Де сонце, можна було вгадати за рухом ясно! плями поміж хмарами. Ральф укляк у воді й озирався.
– Де всі?
Роха сів.
– Може, лежать у куренях.
– Де Ерікісем?
– І Біл?
Роха махнув рукою кудись за ґранітову плиту.
– Всі пішли туди. До Джека на бенкет.
– Хай собі йдуть, – Ральф похнюпився, – мені байдуже.
– Щоб дістати шматочок м'яса…
– І щоб полювати, – проникливо додав Ральф, – і щоб бавитися в плем'я, і щоб розмальовувати обличчя.
Роха длубався в піску під водою, відвернувшись від Ральфа.
– Може, й нам піти?
Ральф зиркнув на Роху, той зашарівся.
– Ну, щоб переконатися, що там усе гаразд.
Ральф знову хлюпнув на нього водою.
Ральф і Роха ще не дійшли до Джекового табору, як здалеку почули гамір учти. Там, де пальми залишили широку смугу землі між лісом та берегом, росла трава. Всього за крок від неї трохи нижче лежав білий пісок, нанесений припливами, теплий, сухий, утоптаний. Ще нижче скеля уступом спускалася до лаґуни. Під нею була коротка смужка піску, а далі вже вода. На скелі палав вогонь і смажилося м'ясо, з нього в невидиме полум'я капав жир. На траві зібралися всі хлопці острова, крім Рохи, Ральфа, Саймона та ще двох – тих, хто клопотався коло свині. Вони реготали, співали, сиділи навпочіпки чи стояли на моріжку, кожен у руках тримав м'ясо. Однак, судячи з облич, замащених жиром, трапеза майже скінчилася; дехто мав у руках кокосові шкаралупи і сьорбав звідти воду. Ще до початку учти вони приволокли на середину галявини величезну колоду, на ній тепер сидів Джек, розмальований і обвішаний вінками з квітів, наче ідол. Коло нього на зелених листках лежали цілі гори м'яса, і плоди, і кокосові шкаралупи, наповнені питвом.
Роха з Ральфом підійшли до краю трав'янистої галявини, і хлопці, зауваживши їх, один по одному замовкали: врешті стало чути голос лиш одного хлопця, що стояв коло Джека. Але й він замовк. Джек обернувся. Якийсь час він дивився на них; тишу порушували тільки рев води навколо рифу та тріск вогнища. Ральф відвів погляд; Сем вирішив, що Ральф дивиться на нього з докором, нервово захихотів і кинув на землю обгризену кістку. Ральф якось непевно ступив крок уперед, показав на пальму, прошепотів щось невиразно до Рохи; тоді обидва захихотіли так само, як Сем. Високо піднімаючи ноги над піском, Ральф пішов собі далі. Роха намагався висвистувати.
Два хлопці, які поралися коло вогню, саме відбатували здоровий шмат м'яса і побігли з ним до галявини. Вони наткнулися на Роху й обпекли його, той підскочив, зарепетував. І знову напруження спало, всіх об'єднав вибух сміху. Роха знову був загальним посміховиськом, і всі знову відчули себе веселими й нормальними.
Джек підвівся і помахав списом,
– Дайте їм м'яса.
Хлопці, які принесли рожен з м'ясом, дали Ральфові та Росі по соковитому шматку. Ковтаючи слину, ті прийняли дарунок. Отак вони стояли і їли під мідяним небом, у якому гримотіло, віщуючи наближення бурі.
Джек знову помахав списом.
– Всі наїлися, ніхто не голодний?
М'ясо ще залишилося: шкварчало наколоте на дерев'яних рожнах, купами громадилося на зелених тарелях. Не наситивши свого черева, Роха шпурнув обгризену кістку на берег і нахилився по новий шматок.
Джек знову перепитав нетерпляче:
– Всі наїлися, ніхто не голодний?
В його тоні звучала погроза, пиха власника, хлопці заквапилися, почали давитися їжею, поки був час. Побачивши, що їді нема кінця, Джек підвівся з колоди, яка правила йому за трон, і повільно пройшов до краю трав'янистої галявини. З-під фарби зверху вниз він дивився на Ральфа та Роху. Вони стояли на піску віддалік від галявини, Ральф їв і дивився на вогонь. Він зауважив, не надаючи цьому значення, що полум'я вже добре видно проти тьмяного світла. Отже, наближався вечір, та він не ніс тихої краси, а тільки загрозу насильства.
Джек сказав:
– Дайте мені пити.
Генрі приніс йому шкаралупу, і він відпив з неї, пильнуючи за Ральфом та Рохою з-понад кострубатого краю кокосової лушпайки. В м'язах його рук грала сила; влада огорнула плечі й щось нашіптувала на вухо, наче мавпа.
– Сідайте всі.
Хлопці рядами посідали перед ним у траву, на фут нижче Ральф із Рохою зосталися стояти на м'якому піску. Якийсь час Джек не помічав їх; повернувшись своєю маскою до тих, хто сидів, він махнув на них списом.
– Хто вступає до мого племені?
Раптом Ральф порвався вперед, спіткнувся. Деякі хлопці повернули до нього голови.
– Я вам дав їжу, – сказав Джек, – а мої мисливці захистять вас від звіра. Хто вступає до мого племені?
– Я ватажок, – заявив Ральф, – бо ви мене обрали. Ми збиралися пильнувати вогню. А тепер ви погналися за шматком м'яса…
– Ти ж сам погнався! – закричав Джек. – Подивися, у тебе в руках кістка!
Ральф зачервонівсь, як мак.
– Ви ж мисливці. Це ваша робота.
Джек знову наче не помічав його.
– Хто вступає до мого племені, хто хоче повеселитися?
– Я – ватажок, – Ральфів голос тремтів. – А що буде з вогнищем? Крім того, у мене ріг…
– Ти ж забув його прихопити, – вишкірив зуби Джек. – Ти залишив його там. Ясно, розумнику? І взагалі в цій частині острова ріг не рахується…
Зненацька вдарив грім. Не просто десь угорі гримнуло, а бабахнуло так, немов вибухнув снаряд.
– Ріг і тут рахується, – заперечив Ральф, – і на цілому острові.
– Ну й що ж ти збираєшся робити?
Ральф оглядав ряди хлопців. Та не знаходив у них підпори, тож відвів очі вбік, засоромлений, спітнілий. Роха прошепотів:
– Вогонь – порятунок.
– Хто вступає до мого племені?
– Я.
– І я.
– І я.
– Я засурмлю в ріг, – сказав Ральф, захлинаючись повітрям, – і скличу збори.
– А ми не почуємо.
Роха торкнувся Ральфового зап'ястя.
– Ходімо звідси. Тут пахне смаленим! Тим більше, ми вже наїлися.
За лісом яскраво спалахнула блискавка, і загриміло так, аж якийсь малюк розплакався. Сипонули перші великі краплі, було чути, як кожна падає на землю.
– Збирається буря, – сказав Ральф, – дощ буде, як тоді, коли ми сюди приземлилися. Ну, хто тепер розумник? Де ваші курені? Куди заховаєтеся?