– І Ватаг не сказав, за що?
– Я не чув.
Сидячи на велетенському камені під несвітським сонцем, Роджер сприйняв новину як одкровення. Облишив свій зуб і завмер, зважуючи можливості влади, яка ні перед ким ні за що не відповідає. Тоді без жодного слова поліз по внутрішньому боці скелі вниз, до печери, де зібралося плем'я.
Там сидів Ватаг, голий до пояса, обличчя не було видно за білою та червоною фарбами. Плем'я лежало перед ним півколом. Недавно битий і вже розв'язаний Вілфрід шморгав носом позад інших. Роджер сів навпочіпки поряд з усіма.
– Завтра, – провадив Ватаг, – вирушаємо на полювання знов.
Списом він показав на тих дикунів, кому випаде полювати.
– Дехто з вас залишиться тут упорядковувати печеру і стерегти браму. Я візьму з собою кількох мисливців і принесу вам м'яса. Ті, хто буде при брамі, мають пильнувати, щоб ніхто сюди не прокрався…
Котрийсь із дикунів підніс руку, і Ватаг повернувся до нього холодним розмальованим обличчям.
– Ватагу, а навіщо вони будуть сюди прокрадатися?
Ватаг відповів переконано, хоч і туманно.
– Будуть. Вони спробують нам усе зіпсувати. Тож вартовим при брамі треба добре пильнувати. А крім того…
Ватаг замовк. Вони побачили, як з його рота висунувся язик, зблиснув неймовірно рожевим трикутничком, пройшовся по губах і знову зник.
– …а крім того, може вернутися звір. Пам'ятаєте, як він підповз…
Ті, що сиділи півколом, аж затремтіли і щось схвально промурмотіли.
– Він прийшов, замаскувавшись під нашого. Він може знову прийти, хоч ми віддали йому голову нашої здобичі. Тому вартуйте, будьте пильні.
Стенлі випростав руку, якою спирався об скелю, і підніс указівний палець,
– Ну?
– Але хіба ми, хіба ми…
Він скорчився, опустив очі додолу.
– Ні!
Запала мовчанка, в цей час кожен з дикунів намагався позбутися власних спогадів.
– Ні! Як ми могли… його… вбити?
Почасти заспокоєні, почасти налякані можливістю інших, майбутніх страхіть, дикуни знову щось пробелькотіли.
– Отже, обходьте гору чимдалі, – врочисто промовив Ватаг, – а після полювання залишайте свинячу голову.
Стенлі знову підніс палець.
– Я гадаю, звір змінює свою подобу.
– Можливо, – сказав Ватаг. Тут відкривався простір для богословської суперечки. – Краще нам триматися від цього якнайдалі. Невідомо, чого від нього чекати.
Плем'я обмірковувало почуте, відтак, ніби від пориву холодного вітру, всім мороз пішов поза шкірою. Задоволений справленим враженням, Ватаг рвучко встав.
– А завтра – на полювання, роздобудемо м'яса, влаштуємо бенкет…
Біл підвів руку.
– Ватагу.
– Ну?
– А чим ми запалимо вогнище?
Якби не біла й червона глина на обличчі, було б видно, як Ватаг зашарівся. Він зніяковіло мовчав, а плем'я знову заклекотіло від сказаних пошепки слів. Тоді Ватаг підняв руку.
– Вогонь візьмемо в тамтих. Послухайте. Завтра ми йдемо на полювання й роздобудемо м'яса. А сьогодні вночі я з двома мисливцями піду… хто зі мною?
Моріс і Роджер піднесли руки.
– Морісе…
– Слухаю, Ватагу.
– Де був їхній вогонь?
– Там, на давньому місці, коло скелі.
Ватаг кивнув головою.
– Як тільки сяде сонце, решта можуть лягати спати. А ми втрьох, Моріс, Роджер і я, маємо ще одну справу. Вирушаємо перед самим заходом сонця…
Моріс звів руку.
– А якщо ми зустрінемо…
Помахом руки Ватаг відкинув це заперечення.
– Підемо по піску. А якщо він прийде, ми знову… знову затанцюємо наш танок.
– Тільки втрьох?
Знову всі загули і стихли.
Роха подав Ральфові окуляри, а тепер чекав, щоб одержати назад свій зір. Дрова були сирі; ось уже втрете їх розпалювали. Ральф відступив і буркнув під ніс:
– Досить уже нам ночувати без вогнища.
Винувато озирнувся на трьох товаришів, що стояли поряд. Вперше він визнав, що вогонь має ще одне призначення. Звичайно, перше з них – посилати вгору закличний стовпчик диму; але інше його завдання – поки вони сплять, зігрівати їх теплом домівки.
Ерік дув на деревину, доки та почервоніла й зайнявся пломінчик. Біло-жовтою хвилею повалив дим. Роха забрав окуляри і задоволено дивився на дим.
– Якби нам зробити радіо!
– Або літак…
– Або човен.
Ральф длубався у своїх прибляклих знаннях про світ.
– Ми могли б потрапити в полов до червоних.
Ерік відкинув назад волосся.
– Краще вже до них, ніж до…
Вів не назвав імен, а Сем закінчив речення за нього, кивнувши головою в бік берега.
Ральф згадав, як падало, незграбно теліпаючи ногами, тіло під парашутом.
– Він щось казав про мертвяка… – Визнавши свою присутність під час танку, Ральф болісно почервонів. Замахав руками, підганяючи дим: – Не гасни… йди вгору!
– Зовсім зникає.
– Треба більше дров, хоч би мокрих.
– Моя дихавиця…
І автоматична відповідь:
– Чхав я на твою дихавицю-здихавицю!
– Коли я почну тягати колоди, у мене буде напад. Хіба я не хочу, Ральфе, та що вдієш?
Хлопці втрьох побігли до лісу і принесли повні оберемки трухлявого дерева. Знову здійнявся дим, густий і жовтий.
– Давайтз чимось підвечеряємо.
Узявши свої списи, вони всі гуртом подалися до плодових дерев і мовчки поквапом напихалися там. Коли вони знову вийшли з лісу, сонце сідало на місці вогнища дотлівали самі тільки жарини, диму не було.
– Я більше не здужаю тягати дрова, – поскаржився Ерік. – Втомився.
Ральф відкашлявся.
– Там, на горі, нам вдавалося підтримати вогнище.
– Там воно було мале. А тут має бути велике.
Ральф приніс і кинув у вогнище якусь ломаку, задивився, як у сутінках спливає дим.
– Мусимо його підтримувати.
Ерік упав на землю долілиць.
– Я так натомився. А яка користь?
– Еріку! – вигукнув Ральф вражено. – Не говори так!
Сем став коло Еріка навколішки.
– Ну, так яка все ж таки користь?
Ральф, обурений, намагався згадати. Була ж якась користь від вогню. Якась надзвичайна користь.
– Ральф товк вам сотні разів, – буркнув Роха. – Інакше як звідси врятуватися?
– Звичайно! Якщо не сиґналити димом…
Він сів перед ним навпочіпки. Темрява густішала.
– Невже не зрозуміло? Що доброго в тих ваших мріях про радіо й човни?
Він витяг руку, стис пальці в кулак.
– Щоб викараскатися з цієї халепи, можна зробити тільки одне. Кожен може забавлятися полюванням, кожен може роздобути м'ясо…
Вів зазирав то в одне обличчя, то в інше. Потім, у хвилину найвищої пристрасті й переконаності, знайома завіса замаяла йому в голові, й він забув, що лагодився сказати. Він стояв навколішки, стискав кулаки, поважно переводив погляд з одного обличчя на інше. Нараз завіса знову підскочила.