Лютневого післяобіду Мирон повертався зі школи на квартиру: добра мова вчителя вщерть виповнила його душу розумінням найвищої краси штуки, і яка грань прекрасного найвідчутніше діткнулася його серця — не вмів би сказати: чи то мед мудрості Шевченкової "Марії", чи музика волинських озер з "Лісової пісні", а може, — плач Іванової сопілки за втопленою в Черемоші Марічкою Гутенюковою, або ж — чиста душа благородного ідальго стала його, Мироновою, душею; хлопець був задивлений в незбагненне мистецьке потойбіччя, жодні примари реального світу його не зваблювали, навіть груба сила, здавалось, не змогла б тепер зрунтати солодкого марева краси, йому явленої…
Та раптом… Раптом вдерлася та сила, проламавши його груди, в саме серце й увіп’ялася страшною правдою: від ратуші до Ринку на тротуарах спинялися люди, тривожне шемрання пронизувало натовп й чулися в ньому розпачливі сплески притишених зойків: ведуть партизанів… свій своїх веде… Боже, яка ганьба! — провадить братів до тюрми й оком не кліпне… яничар проклятий… та що ж це діється на світі?.. Мирон протиснувся до бровки тротуару й побачив двох арештованих — хлопця й дівчину, — що йшли із закладеними за спину руками: синяки вкрили плямами обличчя дівчини, а в юнака під очима криваві капшуки; за ними йшов упівський старшина з автоматом напереваги, а на віддалі двох кроків — офіцер і солдат; офіцер позирав скоса на людей і злобно посміхався, а конвойний упівець дивився перед себе мимо людських облич; конвой із арештованими наближався, Мирон невідривно вдивлявся в знайоме обличчя партизана і враз тихо скрикнув, затуливши долонею рота: був це Богдан і вів його підхорунжий Павло Воронюк — той самий, який так палко промовляв у домі Шинкарука про необхідність і велич партизанської боротьби!
Арештовані й конвойні пройшли мимо, і перша думка була в Мирона — втікати; він сам не знав, куди втече й чому має це робити; в мозку болісно пульсували слова Воронюка "Ми мусимо стати героями" — так оце і є той твій героїзм, падлюко, і як це могло статися, що ти зрадив товариша по зброї, і що тепер робити? Мирон побіг навмання через Ринок, але спинився: треба чимшвидше дістатися до Боднарівки й сповістити батьків про нещастя; та не зробив цього: повернувся й нишком пішов услід за конвойними, готовий благати військових, щоб відпустили брата.
Енкаведисти завели арештованих у тюремну браму, а Воронюка залишили на вулиці; Господи, таж він може втекти, чому не втікає, але підхорунжий стоїть каменем: "раз тільки ступиш — і пропала воля"; Мирон підбіг до Воронюка — той зразу упізнав Богданового брата, та відступив удаючи, що його не знає; Мирон наступав на підхорунжого й крізь плач запитував, що це означає, що він на волі, а Богдана повели в тюрму, його ж розстріляють! Воронюк бачив, що не відчепиться від хлопця й люто гаркнув: "Бо дурний твій брат, я погодився піти в стребки, щоб потім утекти до своїх, а Богдан затявся, герой великий!" — "Врятуй, врятуй мені брата!" — ридав Мирон і простягав затиснуті кулаки до Воронюкового обличчя; "Як я маю це зробити? — примружився зрадник. — Передати йому твою просьбу, щоб він теж у стребки записався?"
Миронова розпука була безмірна, думка про кару смерті для Богдана скаламутила розум, він вимовив "так" і пірнув із цим словом у брудну каламуть, де борсався, тримаючись на плаву, Павло Воронюк, — і збагновіли сині волинські озера, й затихла Лукашева сопілка, Дон Кіхот упав з коня, зламавши списа, обпалені вогнем карпатські смереки стали штурпаками, а на попелищі сидів чорний арідник і лементував утішно: "Є мої кози, є мої кози!";
Мирон утямив, яке страшне слово вимовив, він відкрив уста, щоб закричати "ні, ні, ні!", та голосу не видобув; з тюремних воріт вийшов офіцер й запитав Воронюка, "што ето за пацан?"; Воронюк не взяв на себе ще одного гріха й знизав плечима: "А звідки я знаю, навіжений якийсь…"; майор Молін гаркнув на Мирона: "Убірайся вон отсюда, скорєй!", — й кивнув Воронюкові, щоб ішов за ним.
XII
Колишнього Мирона не стало: залишилася на світі особина, яка ступила на поріг зради і була проклята своїм праведним двійником; від найтяжчої ганьби Мирон вивільнитися не міг — хіба що самогубством, і він помислював, як має це вчинити; чистий, мов янгол, юнак ходив тепер назирці за своєю заплямованою непрощенним гріхом тінню й виганяв її з простору, на якому їй велено було жити в іпостасі чесного мужа й протоптувати стежку, котра мала його вивести на тракт герців за свободу в обладунку тільки йому властивої зброї, скупаної у крові батьків, та для пролиття нової не призначеної, — то зброя мислі і краси, якій суджено завершити відвічну боротьбу народу побідним кантом, хоралом, — й Мирон мав стати в перших лавах нових воїв, озброєних новітнім оружжям: "Месники дужі візьмуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою!"
Не судилося… І як він опустився до того, що тієї зброї взяти до рук не має права; збагнувши глибину свого падіння, Мирон утікав від людей і від себе самого, та нікуди втекти не міг, не мав де сховатися; до його свідомості щораз навальніше вдирався страх, що Богдан послухається братової поради, що ганебне слово "так" переповнить на тортурах чашу його терпінь, й він погодиться перейти на бік ворога, — і прийдуть до Боднарівки разом з облавниками Богдан і Воронюк, а люди їх проклинатимуть, будуть плювати їм услід, при зустрічі з Мироновими батьками відвертатимуть голови й пальцями тикатимуть на гніздо зрадника, і в цьому винен буде тільки Мирон; він ходив містом, у відчайдушному страху оглядаючись, чи не побачить де на вулиці бойових побратимів у новій ганебній ролі; до книжок не наважувався й заглянути, бо як йому тепер прийти до Шевченка, Лесі Українки, Франка, які матимуть право збатожити його найпогордливішими словами: "раб, підніжок, грязь Москви", "паралітик з блискучими очима", "приречений в сусіда бути гноєм" — і це правда, правда!
Мирон перестав відвідувати заняття літературного гуртка, до якого належав тільки він один, на уроці літератури уникав погляду Штрауса, під час перерви зникав з класу, щоб не спитав його професор, чому не приходить на гурток, — а як він міг прийти до улюбленого вчителя із забрудненими руками й душею, хіба цього Штраус не помітить?.. Та все ж якось перестрів у коридорі вчитель свого учня, поклав долоню на його плече й довго дивився в очі — бачив, що в Мирона трапилося тяжке лихо, то хай би поділився ним з учителем, та учень мовчав, бо що мав говорити: про те, що спіймали Богдана — то сказав би, таких бід сьогодні повно, але що сам став зрадником — як до цього признатися?! Штраус зрозумів: хлопця зранив якийсь великий біль, й не може він з ним впоратися, заглагоїти його, то сказав тільки: перечекай ту мить, яка може кинути тебе у прірву, звідки вже нема вороття, знайди в собі силу перечекати кризу, а коли вона мине — оглянешся назад і зрозумієш, що навіть найтяжча біда не вартує непоправного вчинку; з будь–якої ситуації людина спроможна вибратися — силою волі або каяттям; не покидай своєї мрії, сину, бо аж тоді, коли її втратиш, прийде до тебе справжнє горе…