Пані Марія вся аж охляла з нервової напруги, опустилася на крісло й заплакала; Юлія суворо дивилася на брата, й очі її поволі почали наливатися теплом: Мирон не оправдовувався, не благав прощення — не збоягузив, він нині став готовий до будь–яких випробувань. Ну а батько… Шинкарук стояв обличчям до вікна, а коли енкаведистська машина зникла, повернувся, поклав руку на Миронове плече й сказав таке, що втішило дружину, здивувало дочку, а син відчув ураз, як гаряче любить вітця.
"Сьогодні, діти, прийшла до нас наша доля, і з нею мусимо пройти через життя. Гордо і чесно. Запам’ятай собі це, сину…"
XVIII
Страх просочувався в село звідусіль, немов гнилої осені з пересиченого вологою ґрунту підшкірні води, від яких нема спасу ні на полі, ні в хаті, ані на оборі — повсюдно на поверхню спливає синява каламуть із трупним запахом розкладеної живності, і хоч би одна шпарина пробилася крізь ґлеювате підґрунтя, куди б стекла із землі отруйна гниль; сопух липкого страху звонючив повітря над Боднарівкою — сільський люд ховався, замикався, задихався, бо скритна смерть, якої ніхто не міг пояснити ані оправдати, повіялася й по довколишніх селах: з Кривобродів, де недавно було виламано церковні двері і якийсь святотатник украв золоту чашу, проникла вість, що партизани таки вислідили злодія, і хто, гадаєте, виявився тим грішником — найпобожнітттий старший церковний брат Семен Сталащук; такого ніхто не сподівався, але й не було жодної гарантії, що саме він поцупив ту чашу, якої, до речі, в домі Сталащука не виявилося; ну ні — задурно людину таки не повісять, а во — казали, що Мироняк Богу духа винен, бо як би то міг порядний ґазда донощиком стати, а шило вилізло з мішка: хто ж бо, як не він, навів на вчителеве обійстя енкаведистів, які півдня перевертали в хаті все вверх ногами; чомусь–то в селі не з’являвся жоден пайдьошник, аж поки вуйко Мироняк до Коломиї не потикнувся; а в Коростах кинули двох сексотів до криниці, — що ж це діється, що люди враз аж так сподліли: продають своїх же за ґрейцар, а може, ті, котрих убили, зовсім і невинні, а коли так, то хто ж тоді — українські партизани, яких нині народ став більше боятися, ніж совітів?
…А коли Йосип Кобацький, позбувшись першого переляку від вчиненого ним убивства, переступив труп вуйка Мироняка — то й зовсім заспокоївся, і потахло в ньому бажання знайти в лісі загублену золоту чашу; в чорній душі вбивці не зажеврювався більше пломінець каяття — густа темінь злоби затопила Йосипа, немов ті осінні води пересяклим отруйним баговинням ґрунт, й відтепер він боязко обминав язвинівські нетрі, бо вже добирався до нього інший страх — що таки знайде чашу, і від світла святого золота прокинеться у вовкулачій душі крихта людяності, і як він далі житиме напівлюдиною і напівзвіром, як з людським серцем зможе утримати владу над людьми і мстити їм за те, що вічно його зневажали, злодієм обзивали, руки не подавали, в церкві відступалися від нього ніби від прокаженого; до Йосипа прийшло солодке відчуття необмеженої сваволі, він упевнився у своїй правоті й люто увірував, що чинить справедливо, до того ж рівноваги духа додавала ще й безвідповідальність за вбивства: адже він сліпо виконував волю Буркута, а той посилав його на все нові й нові каральні акції, які мали очистити від ворогів Україну.
Покари стали чигати на людей за будь–що: за сміх, за веселу оповідку, за пісню, за жарт, за торги на коломийському ярмарку і за музику теж: які ж бо можуть бути веселощі на світі, коли партизани гинуть в боях за Україну?.. Й заніміли на багновиськах скрипаль Клим Запоточний разом із бубністом Андрейком — навіть на святого Петра, на боднарівський празник, ні разу не гупнув квач по бубні й струна не бренькнула на скрипці, — і так проминуло б непомітно й тихо престольне свято, якби до замкненої боднарівської церкви не наповратилася піти на молитву Олена Єзунина: ось скотилася вона з Царини в торокастій хустці, завузлованій на тімені вухатим ґудзом, в засмальцьованому кептарі й почала наближатися до розвилки стежок, що за Федоровим обійстям одна біжить на Гуцулівку, а друга через Потоки до церкви; цього разу Олена й не глипнула вбік пасіки: згадка про молодий гріх із Федором до останку витліла в душі, й навіть празнешний спів дурного Юзя не розбудив її, хоч ніхто інший, а Юзьо навівав їй болісні думки про занапащене з нелюбою Марусею Федорове життя; Федір раннього ранку на Петра походжав між вуликами, начуваючи роїння, а на Оленин вид відвернувся, бо в ту хвилину видибала з хати Маруся й, забачивши розлучницю, тут же почала вичитувати літанію зрадливому дідові, і Федір, як завжди при святі, мусив жінку бити.
Маруся пісенно голосила, Ілько не гаючись виніс на подвір’я грамофона, накрутив його й пустив диск, щоб заглушити музикою материні співи; грамофон розпачливо хрипів на всю Босню про останню неділю, після якої неодмінно розлучиться закохана пара, і ось на цей содом наднесло Йосипа Кобацького, він спалахнув праведним гнівом на блюзнірів, які в такий важкий для народу час розважаються музикою, зайшов на подвір’я, перекинув ногою столик, на якому стояв грамофон, музика стихла, труба покотилася по землі, скринька розламалася, і все те гамуззя Йосип потрощив прикладом карабіна: "Весілє справляєте, а люди кров за Україну проливають!"
Він це сказав і пішов собі з подвір’я, теліпаючи довгими ручищами, на мить зупинився, поозирався — а може б, когось за кару й задушити? та ніхто під руку не потрапляв, а втім, свою жертву Йосип уже скарав, навіть не знаючи про те: Федір довго дивився на руйнацію, яку вчинив станичний, і не жаль, навіть не образа дійняли його, а усвідомлення, що тієї нової ланки життя, яка наступила в цю мить і набирала подальшого свого плину, він уже перейти не зможе — і не хоче; перед ним промайнули всі прожиті роки, і втішився Федір, що було в нього один раз свято, а чи кожний його зазнав? нині старий нічого доброго перед собою вже не бачив — лише кров, убивства, хамство; йому здалося, що баговиння навіки затопило світ, і в ґлеюватій підошві боднарівської землі ніколи вже не проколеться шпарина, яка всмоктала б у себе отруйні стоки; й жити у вічному страху стало невміч…