Вогнем і мечем

Сторінка 94 з 249

Генрик Сенкевич

— Ти мені допомагати заприсягся!

— Це правда, але присягався я поруч із тобою, а не за тебе воювати. Іди ж геть!

— Я тобі ясир із мого люду брати дозволив, здобич віддав, гетьманів віддав.

— Бо якби ти не віддав, то я б тебе їм віддав.

— Я до хана піду.

— Іди геть, цапе, сказано тобі.

І гострі зуби мурзи вже почали поблискувати з–під губ. Хмельницький збагнув, що йому тут нічого робити, що довше наполягати небезпечно, тому підвівся і справді подався до хана.

Але від хана він дістав ту саму відповідь. Татари мали свій розум і шукали власної вигоди. Замість наважитися на генеральну битву з полководцем, який вважався непереможним, вони воліли робити набіги і збагачуватися без кровопролиття.

Хмельницький розлючений повернувся на свою квартиру і з відчаю вже потягся до сулії, але Виговський вирвав її у нього з рук.

— Пити ти не будеш, ваша милость гетьмане, — сказав він. — Прибув посол, треба посла прийняти.

Хмельницький страшенно скипів.

— Я і тебе, і посла на палю посадити звелю.

— А я тобі горілки не дам. Чи не соромно, коли фортуна так високо підняла тебе, горілкою, як простому козакові, заливатися? Тьху, тьху, негоже так, ваша милость гетьмане! Звістка про прибуття посла вже розійшлася. Військо і полковники вимагають скликати раду. Тобі не пити зараз, а кувати залізо, поки гаряче, треба, бо зараз ти можеш укласти мир і все, що захочеш, одержати, потім буде пізно, у цьому твоя і моя доля. Тобі б годилося мерщій посольство до Варшави вислати і в короля ласки просити...

— Мудра ти голова, — відповів Хмельницький. — Звели вдарити у дзвін на раду і скажи на майдані полковникам, що я зараз буду.

Виговський вийшов, і за хвилину почувся дзвін, що скликав на раду. На голос його враз почали сходитися козацькі загони. І от усілися отамани і полковники: страшний Кривоніс, права рука Хмельницького; Кричевський, меч козацький; старий і досвідчений Філон Дедяла, полковник кропивницький; Федір Лобода переяславський; жорстокий Федоренко кальницький; дикий Пушкаренко полтавський, що самими чабанами командував; Шумейко ніжинський; полум'яний Чарнота гадяцький; Якубович чигиринський; далі Носач, Гладкий, Адамович, Глух, Полуян, Панич, але не всі, бо дехто був у поході, а дехто — на тому світі, кого князь Ієремія туди відправив.

Татар цього разу на раду не покликали. Товариство зібралося поряд на майдані. Вируючий натовп відганяли киями, навіть обушками, при цьому не обійшлося без смертовбивства.

Нарешті з'явився і сам Хмельницький, весь у червоному, у гетьманській шапці й із булавою в руці. Поруч нього йшов білий, як голуб, благочестивий ксьондз Патроній Ласко, а з другого боку — Виговський із паперами.

Хмель, улаштувавшись між полковниками, певний час сидів мовчки, потім скинув шапку на знак, що рада починається, підвівся і так заговорив:

— Милостиві панове полковники й добродії отамани! Відомо вам, що через великі й невинно заподіяні нам кривди мусили ми взятися до зброї і, з допомогою найяснішого царя кримського, за давні вольності й привілеї, відняті у нас без згоди його милості короля, із магнатів спитати; це починання Бог благословив і, нагнавши на нещирих тиранів наших страху, якого вони іще не знали, злочини й утиски їхні покарав, а нас великими нагородив звитягами, за що щирим серцем ми повинні йому дякувати. Коли пиху їхню так покарано, нам слід подумати, як пролиття крові християнської зупинити, що й Бог милосердний і наша віра благочестива нам велять, а табель доти із рук не випускати, аж доки з волі найяснішого його милості короля наші давні вольності й привілеї нам буде повернено. От і пише мені пан воєвода брацлавський, що таке можливе, і я теж так гадаю, бо не ми, а магнати Потоцькі, Калиновські, Вишневецькі й Конецпольські із послуху його величності й Речі Посполитій вийшли, котрих ми й покарали, а тому нам слушне задоволення і нагорода від його величності й станів належать. Отож прошу я вас, милостивих панів добродіїв і ласкавців моїх, листа воєводи брацлавського, мені через отця Патронія Ласку, шляхтича віри благочестивої, присланого, прочитати і мудро порадити, щоб пролиття крові християнської було припинено, нам задоволення вчинено, а за послух і вірність Речі Посполитій винагороджено.

Хмельницький не питав, чи війну слід припинити, а зажадав ухвали про її припинення, тому супротивники цього враз почали перешіптуватися, що за хвилю перейшло у грізні крики, заводієм яких був переважно Чарнота гадяцький.

Хмельницький мовчав, уважно поглядаючи, звідкіля йдуть протести, і нотуючи собі це у пам'яті.

Тим часом підвівся Виговський, тримаючи у руці лист воєводи Киселя. Копію листа поніс Зорко, щоб прочитати її товариству, тому там і тут запала повна тиша.

Воєвода починав листа такими словами:

"Милостивий пане Старший Запорозького Війська Речі Посполитої, давній і милий мені пане і приятелю!

Позаяк чимало є таких, хто про вашу милость як про недруга Речі Посполитої міркує, я не лише зостаюся сам цілком упевненим у вірності вашої милості Речі Посполитій, а й інших їхніх милостей панів сенаторів, колег моїх, у цьому переконую. Три речі переконують мене у цьому. Перша: що хоч Військо Дніпровське споконвіку славу й вольності свої відстоює, але відданість свою королям, вельможам і Речі Посполитій завжди берегло. Друга: що народ наш руський у вірі своїй православній такий непохитний, що радше кожен із нас здоров'я своє покладе, аніж віру цю чим–небудь порушить. Третя: що хоч і бувають різні (як і тепер сталося, прости Господи) внутрішні кровопролиття, але все–таки вітчизна для всіх нас одна, у якій ми народжуємося, аби вольностями нашими втішатися, і немає, здається, в усьому світі іншої держави, подібної до вітчизни нашої у правах і свободах. Тому звикли усі ми одностайно цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і, хоч трапляються різні прикрощі (як воно на світі завше було), одначе розум велить пам'ятати: легше в державі вольній домовитися про те, що у кого наболіло, аніж, утративши матір цю, вже другої такої не знайти ні у християнстві, ні в поганстві..."

Лобода переяславський перебив читання: