— Упокой Господи душу його! — мовив князь.
— І нехай світить йому світло вічне довіку!
А за мить ксьондз Муховецький затяг "Dies irae" , і серед лісів тих і димів тих невимовний жаль огорнув серця і душі. Усім здавалося, ніби якась вельми очікувана підмога не прийшла, і перед обличчям грізного ворога вони опинилися самі у цілому світі... І немає в них нікого більше, опріч князя.
Ось чому всі погляди звернулися до нього, і нові узи поєднали князя із його жовнірами.
Увечері того самого дня князь сказав Зацвіліховському так, щоб його почули всі:
— Нам потрібен король–войовник, і якщо Бог дозволить, аби ми віддали наші голоси на обранні короля, ми віддамо їх за королевича Карла , у якого ратного духу більше, аніж у Казимира.
— Viva Carolus rex! — вигукнули офіцери.
— Vivat! — повторили гусари, а за ними усе військо.
І не сподівався, напевно, князь–воєвода, що окрики ці, які прозвучали на Задніпров'ї серед глухих чернігівських лісів, долинуть аж до Варшави і виб'ють у нього із рук велику коронну булаву.
РОЗДІЛ XXV
Після десятиденного походу, якому пан Машкевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну війська підійшли нарешті до Чернігова.
Першим увійшов у місто із волоськими хоругвами пан Скшетуський, котрого князь зумисне відрядив, аби він міг чимшвидше дізнатися про князівну і Заглобу. Але тут так само, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них не чув. Обоє зникли безслідно, наче камінь, що впав у воду, і рицар уже не знав, що й думати. Де вони могли сховатися? Не у Москві ж, не у Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що вони переправилися через Дніпро, але тоді б відразу опинилися у центрі бурі. А там же різня, підпали, п'яні юрби простолюду, запорожців і татар, від яких і перевдягненій Гелені не сховатися, бо дикі поганини залюбки забирали у ясир підлітків — на стамбульських ярмарках ті мали великий попит.
Спадала на думку панові Скшетуському й страшна підозра, що, можливо, Заглоба зумисне повів її у той бік, аби продати князівну Тугай–бею, котрий винагородив би його щедріше за Богуна, і від цієї думки намісник просто шаленів, але заспокоював його у цьому пан Лонгінус Підбип'ята, котрий знав Заглобу давніше від Скшетуського.
— Братику, добродію наміснику, — казав він, — викинь ти це із голови. Нізащо в світі шляхтич такого не вчинить! Було і в Курцевичів добра чимало, яке Богун йому залюбки віддав би, отож, якби він хотів дівчину занапастити, життям би не ризикував і давно б розбагатів.
— Твоя правда, — згодився намісник. — Але чому ж за Дніпро, а не в Лубни або в Чернігів він із нею тікав?
— Та заспокойся ти вже, любий мій. Я цього Заглобу знаю. Пив він зі мною і позичав у мене. Він ні про свої, ні про чужі гроші не дбає. Свої заведуться — витратить, чужих — не віддасть. Але щоб він на такі вчинки пустився, такого я від нього і не сподіваюся.
— Легковажний він чоловік, легковажний, — мовив Скшетуський.
— Може, й легковажний, але проноза, котрий кого завгодно пошиє у дурні й із усіх перипетій викрутиться. А якщо ксьондз наш духом пророчим обіцяв, що Бог тобі її поверне, — так і станеться, адже справедливо, щоб усяка щира любов була винагороджена, і ти цією надією втішайся, як–от і я втішаюся.
Тут пан Лонгінус сам почав тяжко зітхати, а по хвилі додав:
— Попитаймо ж іще у замку, може, вони тут проходили.
І вони знову всюди питали, але марно — жодних слідів навіть дочасного перебування утікачів не було. У замку аж кишіло шляхтою із дружинами й дітьми, яка тут зачинилася від козаків. Князь умовляв усіх іти з ним разом і попереджав, що козаки йдуть слідом за ним. На військо вони не посміють напасти, але дуже скидалося на те, що, тільки–но князь піде, спробують зайняти замок і місто. Одначе шляхта у замку була на диво безтурботна.
— Ми тут у безпеці за лісами, — відповідали вони князеві. — Ніхто сюди до нас не прийде.
— Але ж я через ці ліси пройшов, — заперечив князь.
— Це ваша князівська ясновельможність пройшла, а гультяйство не пройде. Го–го! Не такі це ліси!
І не схотіли піти, наполягаючи на своєму, за що згодом жорстоко поплатилися: щойно князь відбув, одразу ж надійшли козаки. Замок мужньо захищався упродовж трьох тижнів, після чого був здобутий, і всі, хто у ньому перебував, були вирізані до ноги. Козаки вчиняли страшні звірства, роздираючи дітей, спалюючи на повільному вогні жінок — і ніхто їм за це не помстився.
Князь тим часом, прийшовши до Любеча над Дніпром, розташував військо на спочинок, сам же із княгинею, двором і поклажею поїхав до Брагіна, що лежав серед лісів і непрохідних боліт. Через тиждень переправилося й військо. Вирушили далі до Бабиці під Мозир, і там на свято Божого Тіла настав час розлучатися, бо княгиня із двором мала їхати у Турів до пані воєводини віленської, тітки своєї, а князь із військом — у вогонь, в Україну.
На прощальному обіді були князь із княгинею, фрейліни і найнаближеніше товариство. Але серед панянок і кавалерів не було звичної веселості, бо не одне жовнірське серце краялося на саму думку, що за хвилю доведеться покинути ту обраницю, заради якої хотілося жити, воювати і вмирати. Не одні ясні чи темні очі дівочі заходилися слізьми від жалю, що милий іде на війну, під кулі й мечі, до козаків і диких татар... Іде і, може, й не вернеться...
Отож коли князь сказав слово, прощаючись із дружиною і двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, як кошенята, рицарі ж, як міцніші духом, повставали зі своїх місць і, вхопившись за ефеси шабель, разом вигукнули:
— Переможемо і вернемося!
— Хай вам Бог помагає! — мовила княгиня.
У відповідь пролунав окрик, аж вікна й стіни затремтіли:
— Слава княгині–пані! Слава нашій матері й добродійці!
— Слава! Слава!
Жовніри її любили за прихильність до рицарства, за її великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні родини. Кохав її над усе і князь Ярема, бо ці дві натури були ніби створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби із золота й бронзи вилиті.
Тому всі стали підходити до княгині, і кожен із келихом у руці ставав навколішки перед її стільцем, а вона, стискаючи обіруч кожного за голову, казала кілька ласкавих слів. Скшетуському вона мовила: