Над полудень вони підійшли до броду, яким, напевно, від часу до часу користувалися і піші, і кінні, бо на обох берегах були сліди коліс і кінських копит.
— Може, це дорога на Золотоношу? — озвалася Гелена.
— Ба, спитати ж нема в кого.
Щойно пан Заглоба це сказав, як іздалеку почулися людські голоси.
— Постривай, мила панно, сховаймося! — прошепотів пан Заглоба.
Голоси швидко наближалися.
— Ти що–небудь бачиш, ваша милость? — запитала Гелена.
— Бачу.
— Хто там іде?
— Сліпий дід із лірою. Підліток його веде. Зараз вони роззуваються. Теж через річку переходитимуть.
За мить плюскіт води підтвердив, що річку й справді переходять.
Заглоба з Геленою вийшли зі схованки.
— Слава Богу! — голосно мовив шляхтич.
— На віки віків! — відповів дід. — А хто ви такі?
— Християни. Не бійся, діду, на ось монету.
— Щоб вам святий Миколай дав здоров'я і щастя.
— А звідкіля, діду, йдете?
— Із Броварків.
— А ця дорога куди веде?
— До хуторів, пане, до села...
— А до Золотоноші не доходить?
— Можна, пане.
— А ви давно із Броварків вийшли?
— Учора вранці, пане.
— А в Розлогах були?
— Були. Але кажуть, що туди лицарі прийшли, бо битва була.
— Хто каже?
— У Броварках казали. Туди один із князівської челяді приїхав, а що розказував — страх!
— А ви його не бачили?
— Я, пане, нікого не бачу, я сліпий.
— А твій поводир?
— Він бачить, але він німий, я один його розумію.
— А далеко звідси до Розлогів, бо ми саме туди йдемо.
— Ой, далеко!
— То кажете, що ви були у Розлогах?
— Були, пане.
— Так? — сказав пан Заглоба і раптом схопив підлітка за комір.
— А, лиходії, мерзотники, лайдаки! Ходите шпигуєте? Хлопів до бунту підбиваєте! Гей, Федоре, Олешо, Максиме, взяти їх, роздягти догола і повісити або втопити! Бий їх, це бунтівники, шпиги! Бий, убивай!
Він почав шарпати підлітка, щосили трясти його і кричати дедалі голосніше. Дід упав на коліна, просячи милосердя, підліток, як усі німі, видавав пронизливі звуки, а Гелена здивовано на це дивилася.
— Що ти, ваша милость, робиш? — питала вона, не вірячи своїм очам.
Але пан Заглоба верещав, проклинав, присягався усім пеклом, накликав усякі біди, поразки, хвороби, погрожував усіма можливими муками і смертями.
Князівна подумала, що він розумом схибнувся.
— Зникни! — кричав він на неї. — Не гоже тобі дивитися на те, що тут станеться! Зникни, кажу тобі!
Раптом він звернувся до діда:
— Скидай одежу, цапе, а ні, то я тебе тут покраю на шматки!
І, зваливши підлітка на землю, заходився власноруч здирати з нього одяг. Дід, перелякавшись, квапливо поскидав ліру, торбу і свитку.
— Усе скидай!.. Бодай ти здох! — верещав Заглоба.
Дід почав скидати сорочку.
Князівна, бачачи, до чого йдеться, квапливо пішла, аби скромності своєї виглядом голизни не скривдити, а навздогін їй летіли ще прокляття Заглоби.
Відійшовши далеченько, вона зупинилася, сама не знаючи, що робити. Неподалік лежав стовбур поваленого бурею дерева. Вона сіла на нього й чекала. До слуху її долинали верески німого, стогін діда і бешкет, учинений паном Заглобою.
Нарешті все стихло. Чути було лише щебетання птахів і шурхіт листя. За хвилю почулося сопіння і важкі людські кроки.
Це був пан Заглоба.
На плечі він ніс удяганку, здерту з діда й поводиря, у руках дві пари чобіт і ліру. Наблизившись, він почав кліпати своїм здоровим оком, усміхатися й сопти.
Відчувалося, що він у чудовому настрої.
— Жоден нижчий канцелярський службовець у трибуналі не накричиться так, як я накричався, — мовив він. — Аж охрип. Але маю, що хотів. Я їх у чому мати народила відпустив. Якщо султан не зробить мене пашею або волоським господарем, то він просто невдячний чоловік, бо я ж двох святих туркам підкинув. От негідники! Просили, щоб я їм хоч сорочки лишив! А я їм сказав, аби подякували, що живими відпускаю. А поглянь–но, мила панно, усе нове: і свитки, і чоботи, і сорочки. Чи буде порядок у нашій Речі Посполитій, якщо хамство так розкішно вдягається? Вони у Броварках на відпусті були, де чимало грошенят зібрали, та й купили собі усе нове на ярмарку. Жоден шляхтич не нахазяйнує у цім краї стільки, як дід нажебрає. Тож від цеї миті я кидаю рицарське ремесло і починаю на битих шляхах дідів грабувати, бо eo modo багатства швидше нажити можна.
— Але задля якої вигоди ти, ваша милость, це вчинив? — поцікавилася Гелена.
— Задля якої вигоди? Ти, мила панно, цього не розумієш? Тоді зачекай трохи, зараз я тобі цю вигоду покажу.
Сказавши це, він узяв половину здертої вдяганки й пішов у прибережні зарості. Через деякий час у кущах зазвучала ліра, а відтак показався... уже не пан Заглоба, а справжній український дід із більмом на одному оці й із сивою бородою. Дід підійшов до Гелени, наспівуючи охриплим голосом:
Соколе ясний, брате мій рідний,
Ти високо літаєш,
Ти широко видаєш.
Князівна заплескала в долоні, й уперше після втечі з Розлогів усмішка осяяла її гарненьке личко.
— Якби я не знала, що це ваша милость, ні за що б не впізнала.
— А що? — мовив пан Заглоба. — Певно, й на масляну не бачила ти, мила панно, ліпшої потвори. Я вже і в Кагамлик надивився, і якщо я колись бачив натуральнішого діда, нехай мене на власній торбі повісять! Пісень у мене теж не забракне. Що, мила панно, волієш? Може, про Марусю Богуславку, про Бондарівну або про Серп'яхову смерть? Я й цих заспіваю. Шельмою буду, якщо на шматок хліба у найбільших гультяїв не зароблю.
— Тепер я розумію, ваша милость, навіщо ти усе це зробив, навіщо вдяганку із тих бідолах поздирав — щоб у дорозі перевдягненим себе безпечніше почувати.
— Авжеж, — відповів пан Заглоба. — А ти, мила панно, що думаєш? Тут, на Задніпров'ї, люд гірший, ніж деінде, і тільки рука князівська гультяїв від сваволі утримує. Тепер же, коли вони довідаються про війну із Запорожжям і про звитяги Хмельницького, ніяка сила їх від бунту не втримає. Ти ж бачила, мила панно, тих чабанів, котрі вже до нашої шкури підбиралися? Якщо гетьмани швидко не зітруть Хмельницького, то через день або через два весь край у вогні буде. І як же я тоді милу панну крізь натовпи збунтованого хлопства проведу? А якщо доведеться у їхніх лапах опинитися, то ліпше тобі, мила панно, було б у Богунових лишитися.