Степ солодко шумів, квіти розливали сильні п'янливі запахи, червоні голівки будяків, пурпурні китиці заячої капусти, білі перли миколайчиків і пера чорнобилю схилялися до нього, ніби у цьому перевдягненому козачкові з довгими кісьми, з білим, як молоко, обличчям і червоними вустами впізнавали сестру–дівчину. Вони хилилися до неї, мовби хотіли сказати: "Не плач, краснодіво, ми теж, як і ти, під опікою Божою!" Степ немовби заспокоював її дедалі дужче. Картини мордування й погоні поволі стиралися у пам'яті, а натомість її огортала якась солодка неміч, сон почав стуляти їй повіки. Коні ступали поволі, їзда заколисувала її, і вона заснула.
РОЗДІЛ XX
Розбудив її собачий гавкіт. Розплющивши очі, вона побачила далеко попереду велетенський тінистий дуб, обійстя і колодязний журавель. Дівчина відразу ж почала будити пана Заглобу.
— Милостивий пане! Прокиньтеся, добродію!
Заглоба розплющив очі.
— Що таке? Куди це ми приїхали?
— Не знаю.
— Постривай–но, мила панно. Це козацький зимівник.
— Так і мені здається.
— Тут, мабуть, чабани мешкають. Не надто миле товариство. Чого це собаки, вовки б їх поїли, валують? Он, бач, коні й люди у дворі. Нема ради, треба заїхати, щоб не гналися, як минемо. Ти теж, мила панно, здається, задрімала.
— Атож.
— Один, два, три... четверо коней осідланих. Отже, в обійсті четверо людей. Ну, сила невелика. Так і є, це чабани. Про щось жваво розмовляють. Гей там, люди, а підійдіть–но сюди!
Четверо козаків відразу ж під'їхали. Це таки були чабани при конях, або табунники, котрі влітку у степу табуни стерегли. Пан Заглоба враз помітив, що тільки один із них мав шаблю і пищаль, троє інших були озброєні палицями із поприв'язуваними до них кінськими щелепами. Але він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і часто для подорожніх небезпечними.
І справді, усі четверо, наблизившись, спідлоба поглядали на прибулих. На їхніх бронзових від засмаги обличчях не було й тіні доброзичливості.
— Чого вам? — спитали вони не скидаючи шапок.
— Слава Богу, — привітався пан Заглоба.
— На віки віків. Чого вам треба?
— А далеко до Сироватої?
— Не знаємо ніякої Сироватої.
— А цей зимівник як зоветься?
— Гусла.
— Дайте коней напоїти.
— Нема води, висохла. А ви звідки їдете?
— З Кривої Руди.
— А куди?
— До Чигирина.
Чабани перезирнулися.
Один із них, чорний як жук і косоокий, прикипів поглядом до пана Заглоби і нарешті спитав:
— А чого ви з битого шляху звернули?
— Бо спечно.
Косоокий поклав руку на повіддя пана Заглоби.
— Злазь–но, паночку, з коня. До Чигирина нема чого їхати.
— А чому ж це? — спокійно поцікавився пан Заглоба.
— А бачиш ти оцього молодця? — спитав косоокий, показуючи на одного із чабанів.
— Бачу.
— Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.
— А чи знаєш ти, хлопе, хто до Чигирина за нами їде?
— Хто такий?
— Князь Ярема!
Зухвалі обличчя чабанів умить присмирніли. Всі, ніби за командою, поскидали шапки.
— А чи знаєте ви, хами, — вів далі пан Заглоба, — що ляхи роблять із тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають! А знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А знаєте, що він не далі, як за півмилі звідси? Ну то як, собачі душі? Хвости піджали? Он як ви нас тут прийняли! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? А, телепні! А, кобилячі діти! Я вам покажу!
— Не сердьтеся, пане! Колодязь висох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати і воду для себе носимо.
— А, мерзотники!
— Простіть, пане. Колодязь висох. Скажете, то скочимо по воду.
— Без вас обійдеться, сам із пахолком поїду. Де тут Кагамлик? — грізно спитав він.
— Он там, дві стаї звідси! — мовив косоокий, показуючи на смугу заростей.
— То на битий шлях вертатися чи берегом доїхати?
— Доїдете берегом, пане. За милю звідси річка до шляху закрут робить.
— Пахолку, рушай уперед! — сказав пан Заглоба, звертаючись до Гелени.
Перевдягнений пахолок повернув коня на місці й поскакав.
— Слухайте! — крикнув пан Заглоба чабанам. — Якщо сюди загін прийде, скажете, що я берегом до битого шляху поїхав.
— Добре, пане.
Через чверть години Заглоба знову їхав обіч Гелени.
— Вчасно я їм про князя–воєводу вигадав, — озвався він, примруживши вкрите полудою око. — Тепер вони сидітимуть цілісінький день і чекатимуть загону. Дріж їх пройняв від самого тільки князівського імені.
— Ви, ваша милость, такий мастак, що із будь–якої біди виплутатися можете, — мовила Гелена. — І я вдячна Богові, що послав мені такого опікуна.
Шляхтичеві ці слова припали до серця, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:
— А що? Має пан Заглоба голову на плечах? Хитрий я, як лис, і скажу тобі, мила панно, що, якби не ця хитрість, давно б мене круки іздзьобали. Але що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у те, що князівські війська близько, повірили, бо таки не сьогодні–завтра князь з'явиться з мечем вогненним як архангел. А якби ще він і Богуна дорогою роздушив, я б дав обітницю босоніж до Ченстохови піти . Коли б навіть чабани нам і не повірили, усе одно самої згадки про князівську силу вистачило б, щоб їх від спокуси на наше життя утримати. Та хоч би як там було, а скажу тобі, мила панно, що зухвалість їхня — недобрий для нас signum , бо це означає, що простолюд тутешній про перемоги Хмельницького знає і дедалі дужче ставатиме зухвалішим. Тепер ми мусимо триматися безлюдних місць і в села менше потикатися, бо небезпечно. Пошли ж, Господи, якнайшвидше князя–воєводу, адже ми у таку пастку вскочили, що, аби я живий був, гіршої і придумати важко.
Тривога знову огорнула Гелену, і вона, бажаючи почути із вуст пана Заглоби бодай одне обнадійливе слівце, мовила:
— Тепер я вже геть повірила, що ваша милость і себе, і мене врятує.
— Ще б пак, — відповів старий битий жак. — Голова на те й є, щоб про шкуру думала. А тебе, мила панно, я вже так полюбив, що за тебе як за рідну доньку заступатимуся. Найгірше тільки те, що, правду кажучи, ми не знаємо, куди тікати, бо й Золотоноша не надто певний asylum .
— Я знаю достеменно, що брати у Золотоноші.
— Або є, або нема, бо могли поїхати, і в Розлоги напевно не тією дорогою, якою ми їдемо, вертаються. Я найбільше на тамтешній гарнізон сподіваюся. Якби так хоч із півхоруговки або з піврейментика було в замку! А ось і Кагамлик. Тепер принаймні хоч очерети під боком. Переправимося на другий берег і замість за течією до битого шляху йти, підемо вгору, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми наблизимося до Розлогів, але не дуже...