На заході сонця битва ще кипіла, але, здавалося, слабшала. Хмельницький укупі з Кричевським, Тугай–беєм і кільканадцятьма отаманами під'їхав до самісінького берега оглянути битву. Його роздуті ніздрі втягували пороховий дим, а вуха з насолодою слухали крики німців, що тонули і гинули. Усі троє воєначальників дивилися на цю бійню, як на видовисько, яке заодно було для них доброю прикметою.
Битва вщухала. Постріли змовкли, а натомість дедалі гучніші крики козацького тріумфу линули до небес.
— Тугай–бею! — мовив Хмельницький. — Це день першої перемоги.
— Ясиру нема! — буркнув мурза. — Не хочу я таких перемог!
— Візьмеш його в Україні. Весь Стамбул і Галату наповниш своїми полоненими!
— Візьму хоч і тебе, як не буде кого!
Сказавши це, дикий Тугай зловісно розсміявся, а за хвилю додав:
— І все–таки я залюбки взяв би цих "франків".
Тим часом битва зовсім стихла. Тугай–бей повернув коня до табору, а за ним і інші.
— Ну, тепер на Жовті Води ! — вигукнув Хмельницький.
РОЗДІЛ XV
Намісник, слухаючи звуки битви, очікував із хвилюванням її кінця, гадаючи спершу, що Хмельницький б'ється з усіма гетьманськими військами.
Але надвечір старий Захар розповів, як усе було. Звістка про зраду семенів під проводом Кричевського і знищення німців до глибини душі обурила молодого рицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник добре знав, що переважну частину гетьманських військ становлять козаки.
Терзання намісника зростали, а тріумф у запорозькому таборі ще додавав до них гіркоти. Усе складалося якнайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як з'ясувалося, припустилися страшної помилки, бо, замість рушити усім військом до Кодака або, зрештою, чекати супротивника в укріплених таборах в Україні, вони розділили свої сили і самі себе ослабили, дали широкі можливості для віроломства і зради. Щоправда, у запорозькому стані вже й до цього ходили розмови про Кричевського і про окрему військову експедицію під проводом Стефана Потоцького, але намісник цим чуткам не йняв віри. Він гадав, що це всього–на–всього посилені передові загони, які в потрібний момент будуть відведені назад. Тим часом усе сталося інакше. Хмельницький завдяки зраді Кричевського зміцнив свої війська кількома тисячами людей, над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги і заблукалого у степових просторах, Хмельницький міг тепер легко оточити і повністю розгромити.
Потерпаючи від ран, тривожачись, пан Скшетуський безсонними ночами своїми втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неодмінно згасне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. А хто знає, чи не з'єднався він уже з гетьманами? І хоч значні були сили Хмельницького, і хоч похід почався вдало, і хоч із ним ішов Тугай–бей, а в разі невдачі обіцяв прийти на допомогу і сам "цар" кримський, у Скшетуського навіть і думки не було, що ця завірюха протримається довго, що один козак може струснути всю Річ Посполиту і зламати грізну її силу. "Біля порогів українних хвиля ця розіб'ється", — думав намісник. Та й чи не так кінчалися вони, усі бунти козацькі? Спалахували як полум'я і згасали після першого зіткнення з гетьманами. Так було досі. Коли з одного боку ставало до бою гніздо низових хижаків, а з другого — держава, береги якої омивали двоє морів, розв'язку передбачити було легко.
Гроза не може тривати безконечно, а отже, вона минає, і розпогоджується. Ця думка підтримувала пана Скшетуського і, можна сказати, держала його на ногах, бо, зрештою, висів на ньому такий тягар, якого ще ніколи в житті йому нести не довелося. Гроза, хоч і мине, може спустошити поля, зруйнувати житла і завдати непоправної шкоди. Саме через неї, через цю грозу, він сам мало не втратив життя, позбувся сил і опинився в гіркій неволі якраз тоді, коли свобода для нього була важливіша за життя. Як же тоді від завірюхи могли вберегтися істоти слабші, котрі не можуть себе захистити? Що там було з Геленою в Розлогах?
Але Гелена мала вже бути у Лубнах. Вона снилася намісникові в оточенні доброзичливих людей, приголублена самим князем і княгинею Гризельдою, боготворена рицарями, але зажурена за своїм гусаром, котрий пропав десь на Січі. Та настане нарешті хвилина, коли гусар повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому свободу, а втім, хвиля козацька котиться й котиться до порогів Речі Посполитої і, коли розіб'ється, буде кінець печалям, зажурам і тривогам.
Хвиля й справді котилася. Хмельницький, не гаючись, згорнув табір і вирушив назустріч гетьманському синові. Сила у нього вже була дійсно грізна, бо разом із семенами Кричевського і чамбулом Тугай–бея вів він близько двадцяти п'яти тисяч вишколених вояків, що рвалися до бою. Про військо Потоцького певних відомостей не було. Втікачі казали, що у нього дві тисячі важкої кавалерії і кільканадцять малих гармат. При такому співвідношенні сил результат битви вгадати було важко, бо однієї атаки страшних гусарів часто вистачало, щоб здолати у десять разів чисельніші загони. Так, пан Ходкевич, гетьман литовський, із трьома тисячами гусарів стер свого часу під Кірхгольмом на порох вісімнадцять тисяч відбірної піхоти і кавалерії шведської; так, під Клушином одна панцерна хоругва в шаленому кидку рознесла кілька тисяч англійських і шотландських найманців. Хмельницький пам'ятав про це і тому йшов, як пише русинський хроніст, поволі й обережно: "... численними очима розуму свого, як хитрий ловець, усібіч поглядаючи і караули на милю і навіть далі від обозу тримаючи" . Так підійшов він до Жовтих Вод. Знову схопили двох язиків. Вони підтвердили нечисленність коронних сил і донесли, що каштелян через Жовті Води вже переправився. Почувши це, Хмельницький неначе прикипів до місця й окопався валами.
Серце його радісно калатало. Якщо Потоцький відважиться на штурм, поразки йому не уникнути. У полі козакам із панцерними не впоратися, але, окопавшись, вони б'ються чудово і з такою великою перевагою в силі штурми відіб'ють несхибно. Хмельницький розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Проте при молодому каштеляні був тертий воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький , гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і схилив каштеляна відійти назад за Жовті Води.