Гей ви, степи, ви, ріднії,
Красним цвітом писанії,
Як море, широкії!
Торбаністи попустили повіддя і, відкинувшись на кульбаки, з очима, звернутими в небо, ударили по струнах торбанів; литавристи, піднявши руки над головами, брязнули у свої мідні круги; довбиші заколотили в барабани, і всі ці звуки укупі з монотонними словами пісні й пронизливим, недоладним свистом татарських пищалок злилися в якесь безмежне звучання, дике й сумне, як сама пустеля. Захоплення огорнуло всі полки, голови розгойдувалися у такт із піснею, і нарешті почало здаватися, що це увесь степ співає і гойдається разом із людьми, кіньми і стягами.
Сполохані табуни птахів випурхували з трав і летіли перед військом як іще одне військо — небесне.
Часом пісня й музика змовкали, і тоді чути було тільки лопотіння стягів, тупіт, форкання коней і скрипіння табірних возів, що скидалося на лебедині або журавлині крики.
На чолі під великим малиновим стягом і бунчуком їхав Хмельницький, у червоному одязі, на білому коні й із позолоченою булавою в руці.
Увесь табір поволі просувався на північ, покриваючи, як грізна лавина, річки, діброви й могили, наповнюючи шумом і гомоном степові простори.
А від Чигирина, з північного краю пустелі, котилася назустріч цій лавині інша — коронні війська під проводом молодого Потоцького. Тут — запорожці й татари йшли, ніби на весілля, з радісною піснею на вустах; там — поважні гусари просувалися в похмурому мовчанні, неохоче йдучи на цю безславну війну. Тут — під малиновим стягом старий, досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби впевнений у перемозі й помсті; там — на чолі їхав юнак із замисленим обличчям, ніби передчуваючи свій сумний і близький кінець.
Розділяли їх поки що широчезні степові простори.
Хмельницький не квапився. Він вважав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, тим легше його можна буде перемогти. А тим часом усе нові й нові втікачі з Чигирина, Поволочі й усіх прибережних міст українських щодень примножували запорозькі полки, заодно приносячи вісті про недруга. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина лише із двома тисячами війська по суходолу , а шість тисяч семенів і тисячу німецької піхоти — байдаками по Дніпру. Обидві частини дістали наказ підтримувати між собою постійний зв'язок, але наказ першого ж дня був порушений, бо байдаки, підхоплені сильною дніпровською течією, значно випередили гусарів, що йшли берегом, чий рух надто затримували переправи через усі річки, які впадали у Дніпро.
Тому Хмельницький, прагнучи, щоб ця роз'єднаність зросла іще більше, не квапився. На третій день походу він отаборився біля Комишевої Води і відпочивав.
Тим часом кінні загони Тугай–бея привели язиків. Це були двоє драгунів, котрі відразу ж за Чигирином утекли з табору Потоцького. Скачучи день і ніч, вони значно випередили свої війська. Драгунів негайно привели до Хмельницького.
Їхні розповіді підтвердили те, що Хмельницькому було вже відомо про сили молодого Потоцького; але принесли втікачі й новину: семенами, котрі пливуть на байдаках укупі з німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кричевський .
Почувши останнє прізвище, Хмельницький підхопився на рівні ноги.
— Кричевський? Полковник переяславських реєстрових?
— Авжеж, ясновельможний гетьмане! — відповіли драгуни.
Хмельницький повернувся до полковників, що його оточували.
— У похід! — скомандував він громовим голосом.
Трохи менш як за годину військо рушило вперед, хоч сонце вже заходило і ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари затягли на західному боці небо; схожі на драконів, на левіафанів, вони наближалися одна до одної, ніби хотіли вчинити битву.
Табір подався вліво, до берега Дніпра. Йшли тепер тихо, без пісень, без биття у барабани й литаври, але швидко, наскільки давали їм змогу трави, такі буйні в цій околиці, що полки, які пробиралися крізь них, часом зникали з очей, і різнобарвні стяги, здавалося, самі пливли над степом. Кіннота торувала дорогу возам і піхоті, котрі, просуваючись через силу, невдовзі залишилися далеко в тилу. Тим часом на степи опустилася ніч. Велетенський червоний місяць поволеньки викотився в небо; хмари час від часу заступали його, і він розгорався і гаснув, як лампа під поривами вітру.
Була вже майже північ, коли перед очима козаків і татар з'явилися чорні велетенські озії, що чітко вирізнялися на темному тлі неба.
Це були мури Кодака.
Передові загони під покровом темряви так обережно й тихо наблизилися до замку, як вовки або нічні птахи. А що як пощастить несподівано заволодіти сонною фортецею!
Але зненацька блискавиця на валу розітнула морок, страшний гуркіт струсонув дніпровські скелі, й вогняне ядро, окресливши в небі яскраву дугу, упало в степові трави.
Це понурий циклоп Гродзицький давав знати, що не спить.
— Пес одноокий! — буркнув Тугай–бею Хмельницький. — Уночі бачить.
Козаки проминули замок, про взяття якого зараз, коли супроти них самих ішло коронне військо, годі було й думати, і рушили далі. Але пан Гродзицький палив їм услід так, що мури замку аж двигтіли, і не для того, щоб шкоди завдати, бо військо проходило на значній відстані, а для того, щоб попередити своїх, котрі підпливали по Дніпру і могли знаходитися десь неподалік.
Але передусім гуркіт кодацьких гармат відгукнувся у серці й вухах пана Скшетуського. Юний рицар, котрого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, наступного дня тяжко захворів. Щоправда, в сутичці на Хортиці він не отримав жодної смертельної рани, зате втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по–козацькому оброблені старим кантареєм, відкрилися, почалася лихоманка, і тієї ночі лежав він напівпритомний на козацькій підводі, не відаючи про світ Божий. Розбудили його тільки кодацькі гармати.
Він розплющив очі, підвівся трохи на підводі й почав роздивлятися довкола. Козацький табір пробирався в темряві, як вервечка привидів, а замок гуркотів і світився рожевими димами; вогненні кулі підскакували по степу, харчачи й гарчачи, як розлючені пси; отож, коли пан Скшетуський побачив це, такий жаль, така туга огорнули його, що він ладний був і померти зараз, аби тільки душею полетіти до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, хворий, котрий не має сили навіть підвестися. Річ Посполита в небезпеці, а він не квапиться її рятувати! А там, у Лубнах, військо, напевно, вже виступає. Князь із блискавицями в очах літає перед вишикуваними жовнірами і в який бік булавою кивне, там відразу триста списів, наче триста громів ударять.