Невдовзі його хропіння завторувало хропінню Тугай–бея.
Хмельницький сидів за столом, заглибившись у мовчання.
Раптом він ніби прокинувся, глянув на Скшетуського і сказав:
— Добродію наміснику, ти вільний.
— Дякую тобі, милостивий гетьмане запорозький, хоч не приховаю, що волів би комусь іншому за свободу подякувати.
— Тоді не дякуй. Ти врятував мені життя, я тобі теж добром відборгував — от ми й поквиталися. Але ще мушу сказати тобі ось що: я тебе зараз не відпущу, аж поки не даси мені рицарського слова, що, повернувшись, не розповіси своїм про наші приготування, про чисельність військ і про все інше, що на Січі бачив.
— Тож даремно ти мені fructum свободи дав покуштувати, бо такого слова я не дам, тому що, давши його, вчиню як ті, хто до ворога перебігає.
— Турбота моя і благополуччя всього Війська Запорозького зараз у тому, аби на нас гетьман великий з усіма силами не рушив, що він не промине зробити, якщо ти йому про нашу міць повідомиш. Тому не дивуйся, як не даси слова, що я тебе не відпущу, аж поки відчую в собі впевненість. Я знаю, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, твій грізний князь, котрий сам цілого війська вартий, та Заславські, та Конецпольські, та всі оті короленята, що на шиї козацькій ногу тримають! Воістину немало я натрудився, немало листів понаписував, перш ніж мені вдалося настороженість їхню приспати, — тож чи можу я зараз дозволити, аби ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі пригнічені у вірі й свободі виступлять на моєму боці, як Військо Запорозьке і милостивий хан кримський, тоді сподіваюсь я впоратися з ворогом, бо й мої сили значними будуть, але найбільше я довіряюся Богові, котрий бачив кривди і знає невинність мою.
Тут Хмельницький вихилив склянку горілки і почав неспокійно ходити довкола столу, а пан Скшетуський зміряв його поглядом і з притиском сказав:
— Не богохульствуй, гетьмане запорозький, на Бога і найвище його заступництво сподіваючись, бо справді тільки гнів Божий і якнайшвидшу кару на себе накличеш. Хіба тобі годилося просити Всевишнього? Тобі, котрий заради своїх кривд і приватних чвар таку страшну бурю підняв, полум'я братовбивчої війни роздмухав і з поганинами супроти християн об'єднався? Переможеш ти чи будеш переможений, а море людської крові й людських сліз проллєш, гірше від сарани край спустошиш, власну кров поганинам у ясир віддаси, Річ Посполиту захитаєш, на його величність руку піднімеш, вівтарі Господні зганьбиш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе забрав, що, напившись, тобі погрожував! Тож на що ти не замахнешся? Чого заради корисливості своєї не принесеш у жертву? Бога просиш? А я, хоч і перебуваю у тебе в руках, хоч ти в мене життя і свободу відібрати можеш, істинно тобі кажу: сатану ти, а не Бога на поміч клич, бо тільки одне пекло допомогти тобі може!
Хмельницький спаленів, ухопився за ефес шаблі й глянув на намісника, як лев, котрий от–от рикне і кинеться на свою жертву, але стримався. На щастя, він іще не був п'яний. Чи то враз огорнула його якась тривога, чи то якісь голоси заговорили у нього в душі й сказали: "Зверни з дороги!", бо зненацька, ніби бажаючи захиститися від власних думок або переконати самого себе, він почав казати ось що:
— Від іншого не стерпів би я таких речей, але й ти стережися, щоб твоя сміливість моєму терпінню край не поклала. Пеклом мене лякаєш, у корисливості й зраді мене запідозрюєш, а звідкіля ти знаєш, що я тільки за власні кривди помститися йду? Де ж би я знайшов помічників, де б узяв ті тисячі, котрі вже за мною пішли і ще підуть, коли б я тільки власні утиски став боронити? Поглянь, що діється в Україні! Гей! Земля родюча, земля–матінка, земля рідна, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, свободи не втратив, хто тут не плаче і не зітхає? Самі тільки Вишневецькі, та Потоцькі, та Заславські, та Калиновські, та Конецпольські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля і люди, для них щастя й золота воля, а решта люду в сльозах руки до неба простягає, чекаючи Божого милосердя, бо й королівське не допомагає! Скільки ж то, шляхти навіть, нестерпного їхнього гніту не можучи витримати, на Січ тікає, як і я втік? Я війни з королем теж не хочу, не хочу і з Річчю Посполитою! Вона — мати, він — батько! Король — государ милостивий, але короленята!.. З ними нам не жити: це їхні здирства, це їхні оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очкові й рогові, це їхні тиранство і гніт, через євреїв учинювані, до неба про помсту волають. Якої ж вдячності діждалося Військо Запорозьке за свої великі заслуги, у численних війнах здобуті? Де козацькі привілеї? Король дав, короленята забрали. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному волі спалено! Кров ще не обсохла на ранах, яких нам шабля Жолкевського й Конецпольського завдала! Сльози не висохли за тими, кого вбили, кому зітнули голову, кого на палю посадили! І от, дивись, що на небесах світить! — тут Хмельницький показав у віконці на палахкотливу комету — гнів Божий! Бич Божий!.. І якщо мені судилося на землі бичем цим стати, то хай здійсниться воля Божа! Я візьму цей тягар собі на плечі.
Сказавши це, він простяг угору руки і весь, здавалося, запалав, як велетенський смолоскип помсти, і затремтів, а потім упав на лаву, ніби тягарем призначення свого придавлений.
Запала мовчанка, яку порушувало тільки хропіння Тугай–бея і кошового, та ще в одному кутку кімнати жалібно співав цвіркун.
Намісник сидів з опущеною головою. Здавалося, він шукав відповіді на слова Хмельницького, такі важкі, як гранітні брили, нарешті й він заговорив голосом тихим і сумним:
— Ох, хоч би все це і було правдою, але хто ж ти такий, гетьмане, щоб суддею і катом себе призначити? Яка тебе жорстокість, яка пиха підіймає? Чому ти Богові суду і кари не залишаєш? Я злих не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, але вглянься ж і ти в себе, гетьмане! На утиски від короленят нарікаєш, кажеш, що ні короля, ні закону слухати не хочуть, пиху їх ганиш, а чи сам ти без гріха? Чи сам не підняв руку на Річ Посполиту, закон і короля? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того не бачиш, що якби не їхні груди, не їхні панцирі, не їхня міць, не їхні замки, не їхні гармати і загони, тоді б земля ця, що молоком і медом тече, під стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б її захистив? Чиїм це заступництвом і могутністю діти ваші в яничарах не служать, а дружин до непристойних гаремів не забирають? Хто заселяє пустища, закладає міста і села, будує храми Божі?..