— Добре, — мовив він, — загинемо всі до ноги.
— Загинемо, батьку! — вигукнули семени.
— Вогонь!
Чайки знову затягло димом. Із глибини острова почали наближатися нові юрби, озброєні списами і косами. Нападники розділилися на дві групи. Одна підтримувала вогонь, друга, що складалася із близько двохсот молодих козаків і татар, чекала тільки моменту, аби кинутися врукопаш. Водночас із прибережних кущів виткнулися чотири човни, котрі збиралися вдарити на намісника з тилу і з обох флангів.
Уже зовсім розвиднілося, проте дим, розтягнувшись довгими пасмами у спокійному повітрі, затуляв бойовище.
Намісник наказав двадцятьом семенам повернутися до атакуючих суден, які, гнані веслами, мчали спокійною водою річки зі швидкістю птахів. Вогонь по татарах і козаках, що наступали із глибини острова, через це значно ослаб.
А вони, здавалося, на це й чекали.
Вахмістр знову підійшов до намісника.
— Пане! Татари ножі в зуби беруть, зараз на нас кинуться.
Сотні зо три ординців із шаблями в руках і з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приєдналося кілька десятків запорожців, озброєних косами.
Атака мала початися зусібіч, бо човни нападників підпливли вже на відстань пострілу. Борти їхні заклубочилися димками. Кулі, наче град, почали сипатися на людей намісника. Обидві чайки наповнилися стогоном. Через кільканадцять хвилин половина семенів полягла, решта відчайдушно оборонялася. Обличчя їхні почорніли від диму, руки задерев'яніли, погляд туманився, кров заливала очі, дула мушкетів починали обпікати долоні. Більша частина була поранена.
Зненацька страшний вереск і виття розітнули повітря. Це рушили в атаку ординці.
Дим, розшарпаний рухом маси тіл, ураз розсіявся і відкрив очам дві намісникові чайки, вкриті чорною юрбою татар, що скидалися на два кінських трупи, які роздирають зграї вовків. Юрба ця насідала, клубочилася, вила, видиралася і, здавалося, борючись сама з собою, гинула. Кільканадцять семенів досі ще чинили опір, а під щоглою стояв пан Скшетуський із закривавленим обличчям, зі стрілою, що застряла аж по оперення у лівому плечі, і відчайдушно захищався. Постать його здавалася велетенською серед довколишнього натовпу, шабля мелькала, як блискавиця. Ударам її відповідали стогін і виття. Вахмістр із одним семеном пильнували його з боків, і юрба від жаху перед цією трійцею потроху задкувала, але, підпихувана ззаду, сама налягала і гинула під ударами шабель.
— Живими брати для отамана! Для отамана! — верещали голоси в натовпі. — Здавайся!
Але пан Скшетуський здавався вже тільки Богу, бо враз поблід, захитався і впав на дно суденця.
— Прощавай, батьку! — у розпачі вигукнув вахмістр.
Але за хвилю теж упав. Рухлива юрба нападників геть покрила чайки.
РОЗДІЛ XI
У хаті військового кантарея в передмісті Гасан–Баша, на Січі, сиділи за столом двоє запорожців, підкріплюючись просяною паленкою, яку час від часу черпали з дерев'яного цебра, що стояло посеред столу. Один — старий, уже майже геть старезний, був сам кантарей Пилип Захар, другий був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, чоловік років на сорок, високий, сильний, із диким виразом обличчя й косуватими татарськими очима. Обидва тихо, ніби боячись, щоб їх ніхто не почув, розмовляли між собою.
— То це сьогодні? — спитав кантарей.
— Майже от–от, — відповів Татарчук. — Чекають тільки на кошового і Тугай–бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, бо там орда стоїть. Товариство вже зібралося на майдані, а курінні ще до вечора зберуться на раду. До ночі все буде відомо.
— Гм! Може бути кепсько! — буркнув старий Пилип Захар.
— Чуєш, кантарею, а ти бачив, що й мені лист був?
— Авжеж, бачив, бо сам листи кошовому відносив, а я чоловік письменний. У ляха три листи знайшли: один до самого кошового, другий до тебе, третій до молодого Барабаша. Уже всі на Січі про це знають.
— А хто писав? Не знаєш?
— До кошового писав князь, бо на листі була печатка, а хто до вас — не відомо.
— Сохрани Біг!
— Якщо тебе там вочевидь приятелем ляхів не називають, то нічого тобі не буде.
— Сохрани Біг! — повторив Татарчук.
— Здається, ти щось за собою відчуваєш.
— Тьху! Нічого я за собою не відчуваю.
— Може, кошовий про листи промовчить, бо йому й своя голова дорога. Адже йому теж, як і вам, лист був.
— Можливо.
— Але якщо ти щось за собою відчуваєш, то...
Тут старий кантарей ще дужче знизив голос:
— Тікай!
— Але як? І куди? — стурбовано спитав Татарчук. — Кошовий на всіх островах варту поставив, щоб ніхто до ляхів не пробрався і не дав знати, що тут діється. На Базавлуку пильнують татари. Риба не пропливе, птах не пролетить.
— Тоді сховайся в самій Січі, де можеш.
— Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Адже ти мені родич!
— І брата рідного не сховав би. Боїшся смерті — напийся: п'яний нічого не відчуєш.
— А може, в листах нічого й немає?
— Можливо...
— От біда! От біда! — мовив Татарчук. — Нічого я за собою не відчуваю. Я добрий козарлюга. Ляхам ворог. Але хоч би в листі нічого й не було, чорт знає, що лях на раді скаже. Він же мене занапастити може.
— То сердитий лях: він нічого не скаже!
— Ти був у нього сьогодні?
— Був. Помастив йому рани дьогтем, горілки з попелом у горло налив. Оклигає. То сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха будь спокійний.
Похмурий відгомін січового барабана, в який ударили на кошовому майдані, перебив подальшу розмову. Татарчук, почувши його, здригнувся і схопився на рівні ноги. Незвичайна тривога відбилася у нього на обличчі і в його руках.
— Скликають на раду, — мовив він, ловлячи ротом повітря. — Сохрани Біг! Ти, Пилипе, не розповідай, про що ми з тобою тут говорили. Сохрани Біг!
Сказавши це, Татарчук схопив цебро із паленкою, перехилив його обома руками до рота і пив, пив, ніби хотів напитися до смерті.
— Ходімо! — мовив кантарей.
Відгомін барабана звучав дедалі сильніше.
Вони вийшли. Передмістя Гасан–Баша було відокремлене од майдану тільки валом, що оточував сам кіш, і брамою з високою вежею, із якої виднілися жерла викочених на неї гармат. Посередині передмістя стояв кантареїв будинок і хати крамних отаманів, довкола ж досить просторої площі тулилися сараї, в яких поміщалися крамниці.