Намісника здивувало і перебування Богуна в Чигирині, і приятелювання його з паном Заглобою.
— Жендзяне! До мене! — покликав він пахолка.
Той з'явився у дверях сусідньої кімнати.
— Слухай–но, Жендзяне: підеш он у ту винарню, над дверима якої стримить мітла. Знайдеш там товстого шляхтича з діркою в лобі і скажеш, що його хоче бачити один чоловік, котрий має до нього пильну справу. А якщо спитає, хто, не кажи.
Жендзян майнув, і через деякий час намісник побачив, як він повертається з паном Заглобою.
— Вітаю тебе, ваша милость! — мовив Скшетуський, коли шляхтич з'явився в дверях кімнати. — Чи впізнаєш ти мене?
— Чи впізнаю? А щоб мене татари на лій перетопили і свічок із нього у мечетях наставили, якщо не впізнаю! Це ти, ваша милость, кілька місяців тому Чаплинським двері у Допула відчиняв, що мені особливо до смаку припало, бо я одного разу із в'язниці в Стамбулі звільнився в такий же спосіб. А що поробляє пан Бурлака герба Зірвиштанько разом зі своєю цнотою і мечем? Чи й досі йому на голову сідають горобці, думаючи, що то всохле дерево?
— Пан Підбип'ята здоровий і просив кланятися вашій милості.
— Він вельми багатий шляхтич, але страшенно дурний. Якщо він зітне такі три голови, як його власна, то йому зарахується тільки півтори, бо посіче він трьох недоумків. Тьху! Ну й спекота, хоч надворі лише березень! Аж язика в роті не повернеш.
— У мене є чудовий мед, може, ваша милость, чарочку хильнеш?
— Дурень відмовляється, коли розумний частує. Мені саме фельдшер мед пити прописав, щоб меланхолію від голови відтягло. Тяжкі часи для шляхти настають: dies irae e calamitatis . Чаплинський зі страху перепудився, до Допула не ходить, бо там старшина козацька п'є. Я один мужньо протистою небезпекам, складаючи тим полковникам компанію, хоч їхнє полковникування дьогтем смердить. Добрий мед! І справді чудовий. Звідкіля це він у тебе, ваша милость?
— Із Лубен. То, кажеш, тут багато козацької старшини?
— Кого тут тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а з ними любимчик їхній, Богун, котрий мені приятелем став відтоді, як я перепив його і пообіцяв усиновити. Усі вони тепер у Чигирині смердять і дивляться, в який бік податися, бо не сміють поки що відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, то буде моя заслуга.
— Чому?
— Бо, п'ючи з ними, я їх на бік Речі Посполитої перетягую і вірними вмовляю бути. Якщо король не зробить мене старостою, то знай, ваша милость, що нема справедливості й віддяки у цій Речі Посполитій і ліпше курей на яйця саджати, ніж головою важити pro publico bono .
— Ліпше, ваша милость, важити, б'ючись із ними. Але здається мені, що ти тільки гроші марно викидаєш на частування, бо в такий спосіб їх на наш бік не перетягнеш.
— Я гроші викидаю? За кого ти, ваша милость, мене маєш? Чи не досить, що я фамільярничаю з хамами, то ще за них платити? Це фавор, я вважаю, що дозволяю їм за себе платити.
— А Богун що тут поробляє?
— Він? Нашорошує вуха, щоб, як і інші, почути щось про Січ. Задля цього сюди й прибув. Це улюбленець усіх козаків. Усі з ним, як мавпочки, заграють, бо переконані, що переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, скажімо, може знати, до кого реєстрові Кричевського пристануть? Богун брат низовим, як треба йти на турків чи татар, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і хоче з нею одружитися. Ось чому йому ні до чого перед одруженням із холопами брататися, ось чому він прагне, щоб я його усиновив і до герба допустив... Ох і славний же в тебе мед, ваша милость!
— Налий собі, ваша милость, іще.
— Наллю, наллю. Не в шинках такий мед продають.
— А чи не питав ти, добродію, як звати ту шляхтянку, з якою Богун одружитися зібрався?
— А навіщо мені, мосьпане, її ім'я? Знаю тільки, що як вона Богунові роги наставить, то зватиметься пані оленихою.
Намісник раптом відчув велику охоту дати панові Заглобі у вухо, але той, нічого не помітивши, вів далі:
— Замолоду я був хлопець хоч куди. Розказав би я вашій милості, за що муки в Галаті прийняв! Бачиш оцю дірку у мене в лобі? Досить буде, коли скажу, що мені її євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.
— А ти ж казав, що куля розбійницька!
— Казав? І правду казав! Кожен турчин — розбійник. Господь Бог не дасть збрехати.
Подальшу розмову перебив прихід Зацвіліховського.
— Ну, добродію наміснику, — мовив старий хорунжий, — байдаки готові, гребці у тебе люди надійні, рушай же з Богом хоч зараз. А ось і листи.
— Тоді я накажу людям іти на берег.
— А далеко ти, ваша милость, зібрався? — запитав пан Заглоба.
— У Кодак.
— Гаряче тобі там буде.
Але намісник цих слів уже не чув, бо вийшов із кімнати на подвір'я, де при конях стояли семени, вже майже готові в дорогу.
— На коней і до берега! — скомандував пан Скшетуський. — Коней перевести у човни й чекати на мене!
Тим часом у кімнаті старий хорунжий сказав Заглобі:
— Чув я, що ти, ваша милость, із полковниками козацькими злигався і пиячиш із ними.
— Pro publico bono, добродію хорунжий.
— Бистрий маєш розум, ваша милость, і його в тебе, здається, більше, ніж сорому. Хочеш козаків in poculis прихилити до себе, щоб, коли переможуть, друзями тобі були.
— Ну то й що! Мучеником турецьким будучи, ще й козацьким стати не хочу, і нема в цьому нічого дивного, бо двома грибами можна найсмачніший борщ зіпсувати. А щодо сорому, то я нікого не запрошую, щоб пив його зі мною — сам вип'ю, і, дасть Бог, він мені не гірше від цього меду смакуватиме. Заслуга, як олія, нагору спливе.
Цієї миті повернувся Скшетуський.
— Люди вже рушають, — сказав він.
Зацвіліховський наповнив чарки.
— За щасливу подорож!
— І щасливе повернення! — додав пан Заглоба.
— Пливти вам буде легко, вода висока.
— Сідайте ж, милостиві панове, доп'ємо. Невелике барильце.
Вони посідали й розлили мед.
— Цікавий край побачиш, ваша милость, — мовив Зацвіліховський. — Поклонися від мене у Кодаку панові Гродзицькому! От жовнір так жовнір! На краю світу сидить, далеко від гетьманського ока, а порядок у нього такий, що дай Боже, аби в усій Речі Посполитій такий був. Я добре знаю Кодак і пороги. Колись туди частіше їздили, і на душі сумно стає, як подумаєш, що усе це вже минуло, а тепер...